Глава чотирнадцята. Подвійний удар

Герман уже п’ять хвилин свердлив мене поглядом і простягав ключ, один із тих, які батя залишив на столі.

– Руто, я втомився повторювати: ви з Кхиброю йдете спати у кімнату, а ми вже якось визначимося самі, хто і де ляже.

– Ну й добре! – пирхнула я, вихоплюючи з рук ключ. – Ходімо, Кхибро, у них же ж дуже важливі чоловічі розмови. Тільки чомусь ми потім маємо розгрібати те, що вони набалакали.

І ми пішли під полегшені зітхання хлопців. Я відчувала, що Герка дивиться в спину, але не повернулася. Хотіла грюкнути дверима, але вчасно згадала котра година і тихо причинила, замкнувши зсередини.

– Шафране! – покликала я маленького друга. У відповідь тиша. Дивно. Тепер який шеф-кухар його закрив? – Шафране!

– Дивно, – Кхибра загорнулася, як гусінь у ковдру, – коли він так потрібен, не докличешся.

– А я про що? Зараз він би так знадобився, пошпигував. Підслухав би їхні розмови. Де його крила носять?!

Я злилася. Коли клоп так потрібен, то не докличешся, зате там, де треба промовчати – водоспад слів.

– Ти мною тільки користуєшся, – почувся ображений голос фамільяра. – От я й мовчав. Ви пили, їли, секретничали, а про мене жодного разу не згадали. Хто з вас здогадався хоча б грушу мені замовити? Ніхто! Тільки й чую від тебе погрози – то ти лапи відірвеш, то хоботок, то в банці з медом запреш. Ти зовсім не любиш мене. Хіба так чинять із фамільярами?

– Почалося, – Кхибра зарилася під подушку. – Скажеш, коли припиниться це ниття.

– Тебе треба було назвати Шантажистом! – погрозила я йому кулаком, укладаючись у ліжко. – Поводишся як... як... – але жодні порівняння в голову не йшли.

– Як хто? – ядуче запитав клоп. – Ну договорюй.

– Як скиглій! Бідний він, нещасний! Стежив би краще за своїм язиком, який частенько меле казна-що! – відрізала я і відвернулася до стінки. – Давай, ний далі. Якраз заколишеш.

– Руточко, сонечко, милесенька, – туп-туп-туп квапливі кроки Шафрана по подушці змусили мене заплющити очі й удати, що засинаю.

– Припини блазнювати й підлабузнюватися. Я вже все почула. Кхибро, на добраніч!

– На добраніч, Руто, – тролиця солодко позіхнула, що миттєво передалося і мені – рот просто сам собою відкрився.

– Рут, – подрузі явно не спалося, – а як ти розрізняєш отрути?

Я невдоволено відігнала сон.

– Вони пахнуть дивно. Та, що одноокий підсипав нам у гральному домі, була з різким запахом, дуже неприємним. А у морсі... Розумієш, я сумніваюся, що понюхала отруту. Все-таки, не ризикнуть таку кількість відвідувачів отруїти одним махом. Думаю, що це було снодійне. Та й запах не різкий, а скоріше, нудотний, такий собі, солодкуватий.

– А я рада, що все так сталося, – зітхнула тролиця.

– Що саме? – не зрозуміла я.

– Що тебе вкусив темний маг. І ти тепер розрізняєш отрути.

А, он воно що!

– Руточко, – знову почувся медовий писк клопа, – я ж твій улюблений пильнюк. І я розважав Єрошку, поки ви світові проблеми вирішували. Чесно, можеш його завтра сама спитати.

– Не тисни на жалість, – не здавалася я.

– Я тисну на твою совість, що дає хропака! – тепер Шафран образився по-справжньому.

Боги, доведеться топати за грушею в комору!

– Гаразд, жебраче, – здалася я, – принесу тобі грушу. І, так... дякую за Єрошку.

– Руточко, ти найкраща на всій землі! Що ти хочеш, щоб я підслухав?

От же ж гад! Може, коли штовхнеш!

– Усе, – я не жартувала. – Усе, що стосується мого діда, а також батька Альгіна – Гедеона з його поплічником – Ілворном Триклятим.

– Цієї миті, вже мчу на шпигунських крилах!

Кхибра тихо реготнула в подушку.

– Ойхільд сьогодні такий галантний, трояндочку подарував.

– Так, – голос Кхибри потеплішав, – я не очікувала, що він при всіх... ну, ось так.

– А чого йому соромитися? Йому ж не десять років.

– Слухай, а як тобі Лікраніель? Я опупиріла, коли мимо вуха Ойхільда просвистів ніж!

– Заграла ельфійська кров, – я натягнула на себе штани. – Але витримка у твого – з леовардійської сталі! Навіть вухом не поворухнув. Даруй за каламбур.

– Це, так, – Кхибра щасливо усміхалася.

– Шкодуєш, що не разом? У сенсі, що ми з тобою в одній кімнаті.

– І так, і ні, – зізналася тролиця. – Якби залишилися разом, то всю ніч розмовляли б.

– Чому? – щиро здивувалася я.

– Ойхільд захотів би подробиць про підземелля, а особливо про цього упиря.

– Але трояндочка, – я посміхнулася.

А Кхибра дістала з-під подушки трояндочку, доторкнулася до неї губами й вдихнула ледь відчутний аромат.

– Це було так зворушливо. Я рада, що в тебе все добре.