Глава одинадцята. Коли все тільки починається

Коли ми повернулися до Журбалінки, то, на наше щастя, ельфи підстрелили десяток качок, яких і принесли до корчми. Птахи лежали в мішку під столом. Ми ж усі були в одній із кімнат, знятих зранку. Діерг і Канріка сиділи просто на підлозі, притулившись спинами до стіни. Я сиділа поперек ліжка, бовтаючи ногами. Пресвітлі боги, з яким же задоволенням я б зняла чоботи й занурилася в теплі води Семиводної. Ми, звісно, сяк-так обмилися після купівлі речей. Але все одно, дуже хотілося гарячої води із запашним ельфійським милом і мочалкою, щоб змити з себе навіть натяк на пригоди!

Найголовніше, що всі ми повернулися до заходу сонця. Догадлива Іггірія накупила срібних ланцюжків і сходила разом із Васею до лісу, де залишилися крилаті кішки, щоб кожному на шию повісити по оберегу. Як-то кажуть, бережених і боги бережуть. Домовилися, що тут ділитися ніякими новинами не будемо. Хіба мало що? І хіба мало хто може під виглядом купця або мандрівника заявитися в містечко і послати магічного шпигуна до нас. Немає гарантії від підслуховувальної магії, а її, за словами Василя, вистачає. Він хоч і пройшов усю кімнату з пошуковими закляттями, але поручитися на сто відсотків не міг. Герка пошепотів по кутах, щоб наші розмови не розносилися по всій корчмі. Завтра вдосвіта вилетимо, доберемося до гори Праски, а там порталом у Кришталеву Конюшину.

Богріс сказав, що все гаразд, усе знайшли. Але про знахідку теж вирішили промовчати. Знову ж таки з метою безпеки. По-моєму, Герман так і не розмовляє з Грісом. Дивляться один на одного як два олені: ось-ось рогами зчепляться. Навіть намагатися напоумляти не буду. Він чоловік, нехай сам свої проблеми з друзями вирішує. І взагалі, батя мене вчив не лізти в чоловічі розбірки. Хоч іноді й дуже хочеться це зробити.

– Руто, може, приготуєте з Кхиброю качок, а то в мене живіт звело від ранкової каші, – попросив Альгін. – Якби не Іггірія, здох би.

– Та це не складно, тільки який корчмар або кухар дозволить кухарювати стороннім? – знизала плечима я. – Якщо домовимося з корчмарем, то, так. А ні, то доведеться на вулиці біля стіни розводити багаття і запікати в глині.

– А глину де візьмемо? – Тіа покосилася на Ліка, але той, як і Вася зранку, щось старанно строчив магопером у записнику.

– Була б вода, – посміхнулася Кхибра. – Подивися на землю, на якій стоїть Журбалінка – справжнісінька глина. Та й із качками метушні менше, випатрав, трав напхав, у глину закатав і в багаття, під вугілля. Розламав і готово, наминай за обидві щоки.

– Спробуємо поговорити з корчмарем, – піднялася з ліжка я.

Тролиця підхопила мішок із дичиною. Миттєво підхопився і Гера, але я його зупинила.

– Геро, на кухню підемо ми з Кхиброю. Це наша справа. Дякую, але ми впораємося.

– Я просто постою поруч, щоб до вас ніхто не пристав. Ви ж крізь стіни не бачите, звідки можете знати, хто сидить зараз у залі? А якщо бандити?

Його слова не були позбавлені здорового глузду.

– Удвох підемо, – піднявся з іншого ліжка Скріраніель.

Це не викликало радості в Герки. Але я пірнула до нього під пахву і, усміхаючись, зазирнула в обличчя. Гера тільки зітхнув, але промовчав, жартома клацнувши пальцем мені по носі.

Ми спустилися в зал. У корчмі багатолюдно. За столами сиділо з дюжину мужиків різного віку. Швидше за все, місцеві. У дальньому кутку стояв бард із лютнею і награвав невигадливу мелодію. Яким вітром занесло сюди музику – невідомо. Але хоч бард розбавляє мужицькі розмови. Біля столу неподалік вікна пили пиво два гноми – ці приїжджі, або привезли товар до крамниці Хурлапих, або прямують кудись далі. Коли ми підійшли до шинквасу, на нас вирячилися всі відвідувачі. Навіть бард перестав грати і з цікавістю дивився на незвичайну четвірку.

– Пане корчмарю, – звернулася я до господаря, – даруйте за зухвалість. Чи можу я дещо у вас попросити?

Корчмар зміряв мене сердитим поглядом.

– Кімнат більше немає.

– Я не про це, – треба ж, він подумав, що ми прийшли вимагати ще одну кімнату.

– Вбиральня на подвір’ї, – додав він із видимим полегшенням, що не потрібно сваритися з приводу тісноти та незручностей.

– Ми бачили, – усміхнулася Кхибра.

– Бантики-романтики! – пролунало за спиною. – Тик це ж тролиха! Жива! Мужики, це жива тролиха!

– По-перше, тролиця, – грізно зсунула брови Кхибра.

– А, по-друге, вибачся, – додав Рані.

До нас як лось ломився невисокий кволий чолов’яга у синьому потертому каптані, що бовтався на ньому, як горщик на тині.

– Дуже перепрошую, – забормотав він. – Дозвольте вашу ручку.

Кхибра сторопіла і стояла як укопана. Чолов’яга сам вихопив її руку і підніс до губ.

– Яка красуня! Га? Ні, ви тілько подивіться, яка красуня!

Зрозуміло, почалося.

– Ні, ви нічого такого не подумайте, я людина творча. Художник. Усе життя мрію написати портрет північної тролиці. І тут така удача! Вас сама Рокнесгер до мене привела! Дякую тобі, богиня!

– Тільки цього нам і не вистачало, – дуже тихо сказала Кхибра і виразно подивилася на Скріраніеля.