Глава дев'ята. Магія крові

Коли повернулися в табір, на нас чекали не дуже приємні новини. Ельфи перехопили двох слідопитів, яких принесли звичайні пташки. Цікаво, хто так посилено нас шукає: найманці чи упир, що прокинувся? Озвучувати думки я не наважилася. Мішок шпильок від Ши-Ранси мені не потрібен.

– Зараз швидко перекусимо і летимо до Оглашенної гори, – приголомшила повідомленням Іггірія. – Богрісе, у тебе все готово?

Гріс зволікав, він примружив очі, немов пригадував – чи все в нього є.

– Мені потрібно проклясти бісер, – нарешті видав він.

– У чому проблема? Нам відійти? – гордовито запитала Ши.

– Ні, – зам’ явся він. – Для того щоб проклясти той чи інший предмет, потрібно прокляте місце. Десь поблизу є таке?

Скріраніель насупився. Іггірія кивнула Васі.

– Ми... – почав він, але його рішуче перебив Скріраніель.

– Ти начебто купив проклятий пил з алмазних копалень? – голос ельфа звучав незвично різко.

– Купив, – Богріс знітився. Обряд виклику Могильника видав його з потрохами.

– Тоді не бачу проблеми. Відійдеш подалі, і проклинай на здоров’я. Тобі мало було нападу? Ти досі думаєш, що це все гра, і ніхто з вас не може загинути?!

Я кинула тривожний погляд на Гріса і тут до мене дійшло: цей навіжений вирішив злітати до Химерної гори! До нього впритул підійшла Ши-Ранса і різко підійняла його підборіддя двома пальцями.

– Якщо ти опустиш голову, пальці зісковзнуть вниз, і я одним рухом вирву тобі язик. Запам’ятовуй: ігри закінчилися. Від тебе вимагається одне – виконати те, про що просив Хранитель. Повтори!

– І-і-ігри закінчилися, я повинен виконати те, про що просив Хранитель, – заїкаючись повторив блідий Гріс.

– Готуйтеся до польоту! – крикнула на ходу Ши, свистом покликавши Хрумтика. – Вечері не буде.

Ельфи разом із Васею пішли. Залишилася тільки наша компанія.

– Ти як? – Лікраніель проводжав спопеляючим поглядом Ши.

– У порядку, – закашлявся Богріс.

– Тримай, – простягнув йому флягу Гера.

Той вдячно кивнув і зробив кілька ковтків.

– Руто? – Герман повернувся до мене. – Що сталося в Смологорську?

– На нас напали найманці.

– Темні? – Тіа смикнула рожевим вушком. – Вдень?

Вона зробила жест, і з пальців зірвався зелений магічний візерунок, що вкарбувався в спину Лікраніеля так, що той підстрибнув як ужалений.

– Тіа! Що ти робиш?!

– Це печатка Біртаруон, – удала, що вибачається ельфійка. – Щоб рука не здригнулася й око було влучним.

– З глузду з’ їхала! Я так заїкатися почну! Потім доведеться їхати до знахарки Берти, яка лікує сама знаєш, чим!

Тіатаріасса пирснула.

– Потім розповісте про лікування, – вліз у їхню перепалку Альгін.

– Руто! Ти повернулася! – звісно, це мій дорогоцінний фамільяр. – Я з усіх крил поспішав, щоб обійняти тебе. Якби не ця індичкувата, я б підслухав розмови...

– Замовкни, Шафране, – Герман із незадоволенням дивився то на мене, то на Гріса. – Що там сталося?

– Ми тільки на вас чекаємо! – пролунало з галявини.

– Злетимо – розповім! – пообіцяла я Герману.

Ми сіли на кішок, Герман нахилив голову якомога ближче до моїх губ, і я зашепотіла:

– Неподалік від Смологорська на нас чекала засідка: троє найманців ховалися в траві. Вони були на якихось дивних птахах. Буро-зелені, менші за грифона, вгодовані, з короткими крилами.

– Хлішки, – шепнув Гера.

– Ось-ось, він так і сказав: «Щоб хлішки вам вуха обклювали».

– І що далі?

– Він сказав... сказав, що отримав замовлення на мене в «Скаженому баклажані»... Вони полюють за бабусиним медальйоном... – Я згадала найманця і скривилася: – Ще він сказав, що мав замовникові привезти мою голову, як доказ того, що медальйон справді мій. І... вони вважають, що він виглядає як Поклик Крові...

Герман тільки сильніше пригорнув мене до себе.

– Прилетимо, одразу ж повернемося до Ситова. З території академії – ні кроку в місто. Зрозуміла?

Я кивнула.

– Треба про все розповісти Василю. Він у таємному розшуку. Нехай відпрацьовує свій хліб.

Гера має рацію. Треба все розповісти Васі. Хоча ельфи йому і так усе розповіли, раз взяли його з собою. А мені яка різниця від кого він про все дізнається? Нехай радиться з ким хоче: з ельфами, з начальством, з богами... Тільки б спокій повернувся в моє життя!.. Але щось мені підказувало, що про спокійні часи доведеться на якийсь час забути.

Різкий порив вітру щедро обдав крижаним повітрям, і раптом ми влетіли в снігову хмару. Гера здригнувся – плаща же ж віддав малюку. Рані вигукнув заклинання, і ми опинилися ніби всередині кулі. З боку це, напевно, виглядало кумедно: у небі рухається куля, в якій махає крилами крехтенслокс із вершниками на спині. Я закрутила головою, але нічого не побачила. Тільки сніг. Густий, лапатий, що кружляв у поривах вітру, і осідав білосніжним дахом на захисному куполі зверху.