Глава восьма. Ігри завершилися

Гера накинув на мене плащ. Ши-Ранса дивилася на нас так, немов ми живими вибралися з Марсули. Не знаю, як там складеться життя далі, але у Вайге-Нор я ніколи добровільно не повернуся. Хоч там і залишився Блукс, і тітонька Іккхі, і Йус, але в цей вічний морок немає бажання спускатися знову.

– Кхибро, – покликала я подругу, – відійдемо?

– Навіщо? – щиро здивувалася вона.

– Треба, – з натиском сказала я.

– А-а-а-а, – здогадалася вона. – Ходім.

Ми зайшли за камінь. Я нахилилася до вуха тролиці:

– Про мій укус Ту’Ан-Ехом при цій індичці – ні слова. І про мою подорож до троглодитів, теж мовчи. І давай про пана Флюна не будемо говорити. Він нам дуже допоміг. За це я з тобою дечим поділюся.

– Могла б і не попереджати, – усміхнулася тролиця.

– Терпіти її не можу, – підтримав мене Шафран.

– Кого, мене? – Кхибра ладна була прибити мого маленького фамільяра.

– До чого тут ти? Тебе я люблю, – малий підлабузник перелетів на тролицю і погладив її вусиками. – Я б їй узагалі нікому нічого не розповідав. А то після того, як повернемося до Кришталевої Конюшини, ця Ши-Ранса привласнить усі подвиги собі. А про вас і не згадає, – мов старий дід, пробурчав клоп.

Рані розглядав птаха в клітці.

– Це і є справжня Пристрасть Ліссейли? – він не відводив погляду від завислого в повітрі стрижа. Той буцімто застиг у польоті – крила розправлені, дзьоб прочинений і от-от, схрестить, немов ножиці, мечі на хвості. Я подивилася на його очі – наче затягнуті плівкою. Чарівба, чи він... Ні, тільки не це! Ми ризикували життям, щоб він здох?!

– Так, – кивнула я, – це вона. Рані, а що з птахом?

– Нічого. Щойно ми повернемося до Хранителя, оживе.

Мій шлунок жалібно забурчав, нагадуючи, що в ньому лише молоко та маленька канапка з паштетом.

– Зголодніла? – Герман стурбовано подивився на мене, потім перевів погляд на ельфа.

– Так, – не стала приховувати я. І взагалі, мені все одно скільки часу, я їсти хочу!

– Знову їжа проти ночі, – невдоволено скривилася Ши.

– Тебе ніхто не змушує вечеряти, – вставив мідячок Шафран. – А ми зголодніли!

Ши-Ранса пирхнула і підвелася, ні, навіть не підвелася, а злетіла мов пташка на крехтенслокса. Скріраніель допоміг Кхибрі зручно влаштуватися за спиною ельфійки. Він зняв свій плащ і віддав їй. Тролиця з вдячністю прийняла його й одразу ж нап’яла. Ми сіли на Пір’їнку. Герман міцно обійняв мене і пригорнув до себе

– Гриб! – згадала я, звільняючись від обіймів.

– Що? – не зрозумів Гера.

– У тебе вода є?

Він відчепив від паска флягу і простягнув мені. Я акуратно витягла коробочку з грибом і полила його.

– Геро, – я повернула флягу коханому, – це дуже важливо. Ось це, – я постукала пальцем по коробочці, – потрібно полити ще раз до сходу сонця. У жодному разі його промені не повинні торкнутися того, що там.

– Що це у тебе? Квітка підземелля?

– Краще, – позіхнула я. – Завтра сам ретельно роздивишся.

Герман знову обійняв мене і влив трохи магії, яка немов тепла ковдра загорнула з голови до ніг. Я щось спробувала сказати, що він вимажеться об моє волосся. Але язик заплітався, наче я напилася гномського самогону. А крилата кішка взяла короткий розбіг і відштовхнулася від землі, розправляючи крила. Я не помітила як заснула. Втома взяла своє.

Мені наснився чудовий сон: грона стиглого винограду, в яких не відбивалося, а жило сонце. Я потягнулася до тугих соковитих ягід, і вже уявила, як буду насолоджуватися смаком. Але ягоди лопнули і тягучий липкий сік полився на руку. Я розплющила очі й побачила дракошу, що нависав наді мною, який чи то щербився, чи то м’ясоїдно поглядав, пускаючи слину.

– Ронсе, фу! – почула я голос Германа.

– Ти дав йому ім’я?

– Ронстрі, на честь великого золотокрилого дракона, – усміхнувся Гера і поплескав малюка по холці, якщо це, звісно, можна було так назвати.

Виглядало це так, ніби дракончику дали на горіхи. Він загарчав і побіг геть, запрошуючи Германа погратися. Але той лише проводив його поглядом.

– А Кхибра де? – потягуючись, солодко позіхнула я.

– Спить. Ти теж можеш ще відпочити.

Я потягнулася ще раз до хрускоту. Права нога затекла, я спробувала підвестися. Герман подав руку, щоб допомогти. Позіхаючи, я озирнулася: як і думала, ми знову біля підніжжя гори-Праски. Я, накульгуючи, рушила в бік Семиводної. Хочу змити фарбу і відчути себе чистою.

– Прослідкуй, щоб сюди ніхто не прийшов, – попросила я Германа і, скидаючи на ходу одяг, із задоволенням увійшла в теплу воду, абсолютно не переймаючись тим, що Гера побачить мене оголеною. По-перше, рано чи пізно це станеться, а, по-друге, він делікатно відвернувся. Ну, або мені так здалося.

Я пірнала в різнокольорових потоках, лежала на воді, спостерігаючи як фарба змивається з мого волосся брудно-бурими потічками. Почулися гучний плескіт – так я і знала – малюк прибіг гратися. Повернувши голову до берега, побачила, як він смішно розставляв лапи та плескав по воді. Як маленька дитина! Я добре пам’ятаю, як у дитинстві купала Єрошку, і він теж потішно хлюпався в дерев’яному каді. Єрошко... як ти там, братику? Чи дотримала свого слова пані Армілсім? Як же не хочеться, щоб ти виріс горбуном! Як мені хочеться вірити, що відвар милорики тобі остаточно допоміг!