Глава шоста. У лігві Дітей Сутінок

Основний загін залишився біля підніжжя вулкана. Усім коштувало чималих зусиль утримати новонародженого дракона, який хвостом бігав за Германом. Пір’їнка і Хрумтик злісно гарчали на малюка, а той у свою чергу, смішно загрібав лапами навіть вишкірявся крихітними зубами на крехтенслоксів.

– Ім’я придумав? – підійшла я до Гери, який гладив малюка по ще м’яких лусочках на носі. Мине не так багато часу, як вони стануть справжньою бронею.

– Ще ні, – задумливо подивився на драконятко Герман. – Він має проявити себе.

– Сподіваюся, ти не будеш знущатися з нього і не назвеш Краплинкою або Ватрушкою.

– Авжеж ні! Це ж дракон! – брови Гери поповзли вгору і він перевів погляд на потужних крилатих кішок. – Хоча... – він примружився, помовчав, а потім рішуче струснув головою: – Ні, у нього не буде безглуздого імені.

Я відійшла вбік і відірвала смужку від низу штанини, потім, прокусила губу і промокнула смужку, яка кілька разів просочилася кров’ю. Поки ніхто не помітив, я обмотала зап’ястя з браслетом, подарованим Самаекешем. Нехай усі думають, що в мене рана. Я злегка потягнула рукав і почула тріск. Плече злегка оголилося, зате пов’язка сховалася під рукавом. Подарунок старого ельфа допоміг нам пройти випробування в Огралліязі. Нікому невідомо, яка сила прихована в цих кульках. А рабиня з дорогим браслетом виглядає дуже підозріло. Нас одразу розкусять.

Коли я повернулася, Гера так само гладив по носі малюка-дракона. Той заплющив від задоволення очі й хрипло гарчав. Герман кивнув Альгіну і той змінив його. На секунду дракончик розплющив очі, але Альгін почухав під горлом і малюк знову заплющив очі від задоволення.

Як і минулого разу, ми сіли на велетенських кішок Рані та Ши-Ранси та полетіли до перешийка в Зорекрилих горах зі зловісною назвою Ікло Упиря. З висоти пташиного польоту перешийок справді нагадував ікло кровососа – довге, вигнуте, із зазубнем на кінці. Перешийок колись з’єднував два озера: одне темно-синє, як осіннє небо, а друге – блідо-сіре, немов похмурий день.

У гномських артілях балакали, що за старих часів якийсь дивак-гном побився об заклад на тисячу золотих, що знайде копальню самої Дерсанги. Мовляв, богиня землі в якійсь частині Зорекрилих гір сховала щось особливе – руду, що плаче. Можливо, копальня і з’являлася в інших місцях, але найчастіше руду знаходили саме в північній частині. Родовище було бродячим; воно й зрозуміло, дай волю – випотрошать вмить. З’являлося воно лише на світанку, коли ледь починає сіріти небокрай. Добути руду виходило не більше жмені, але коштувала вона цілого статку. На одній зі стін копальні виникали краплі води, а потім з’являлася і сама жила, через що руду і назвали тією, що плаче. Вона входила до сплаву леовардійської сталі. Додавали її всього крихту, але силу ця крихта мала величезну: обладунки з нею були легкими й невразливими, ножі ніколи не тупилися, а зброя вважалася найкращою – адже її так само не потрібно було точити.

Тим, кому пощастило добути руду, ставали неймовірно багатими людьми. Вони могли купити собі титул і все життя байдики бити. Але таких щасливчиків було всього двоє. Один жив у Кальнінстайні, а другий в Уур’к’хані.

Так от, цей гном побився об заклад, що знайде копальню Дерсанги за три дні. Взяв кирку, харчі та вирушив у дорогу. І... удача посміхнулася йому! Недарма він перед походом зробив щедре підношення Акрідені в Храмі Всіх Богів. У покинутій шахті гном, щоб не заснути та не проспати бродячий рудник, жував корінці бервезника*. Першого ранку нічого не сталося. Другий ранок теж видався невдалим. А на третій, тільки-но зблідли зорі, перед осоловілими від неспання й бервезника очима гнома з’явилися блискучі краплі води, а потім і блакитні прожилки руди. Він потер кулаками очі, ще не вірячи у своє щастя, а потім, завив від радості, схопив кирку та що є сили став бити по заповітній жилі.

Але, щось пішло не так: по покинутій шахті пішов дивний гул. Гном вкотре вдарив киркою з такою силою, що гора здригнулася, а від жили відвалився шматок породи. Він швиденько запхав його в кишеню і дав драпака. І вчасно! Щойно він вистрибнув із копальні на повітря, гора затремтіла сильніше і... тріснула в кількох місцях. Саме там, де були озера. Подейкують, що ті зникли з усіма підводними мешканцями. А перешийок, немов гілка дуба, вигнувся, частина тріснула й обвалилася, утворивши зазубень, і... став схожий на ікло упиря.

Нащадки цього гнома збагатилися на багато поколінь уперед. Щоправда, ім’я самого рудокопа стерлося. Щоразу барди й оповідачі придумують нове: то його звали Жад, то Клюрс, то Датх. А оскільки гноми надто скритні, то дізнатися ім’я нещасного винищувача озер так і не вдалося. Хоча, що дасть знання імені, крім наводки для злодіїв?

...Крила потужних кішок зі свистом розсікали холодне ранкове повітря. Благо не так далеко. Підбите око смикалося й нило, воно майже закрилося від набряку. Вилиця боліла, роздерте коліно різало крижаним висхідним потоком, прокушена губа нила. Герман укутав мене своїм плащем. Попри те що від мене безбожно смерділо, він не розчіплював рук, і я відчула, як він влив трохи сил – кінчики пальців почало поколювати, і біль злегка вщух. Чи то від почуттів, що нахлинули, чи то від різкого пориву вітру з очей викотилися сльози.

Ми маємо спуститися в підземелля Дітей Сутінок, щоб знайти черговий компонент невідомо чого. Я досі не розуміла про яку прокляту королеву казав Хранитель. Наша це королева чи якась інша – невідомо. І що саме шукати? Як це виглядає? Пристрастю Ліссейли може бути будь-що: від якогось талісмана до абсолютно неймовірної речі. Що може уособлювати богиню азарту? Колода карт? Кістки? Панцирки? Бабки? Або щось іще?