Глава п'ята. Сльози Аргіни та неймовірна знахідка

Мені здалося, що минула лише мить, як нас розбудив бадьорий голос Скрираніеля:

– Прокидайтеся, час летіти до Огралліязу.

Нашвидкуруч перекусивши в’яленим м’ясом із сиром і перепічками, ми з Герой сіли на Пір’їнку.

– Одягніть каптури й загорніться в плащі. У небі буде холодно, вдень небезпечно низько летіти. Туди, куди ми прямуємо, народжується зорестуж. І ще, – він простягнув нам дві пари тонких замшевих рукавичок, – бо руки замерзнуть.

– Спасибі, – вдягаючи рукавички, подякувала я ельфу. Шкода, що вони провоняються. Але руки дорожчі. До того ж на ельфі такі ж самі.

– Рані, цей сморід в’ївся в шкіру, – поскаржилася я.

– Прибудемо на місце, скупаємося в Семиводній.

– Я можу підтримати тепло, – почав, було, Герман.

Але ельф різко перервав його:

– Бережи магію. Вона тобі сьогодні як ніколи знадобиться.

– А сік від холоду не захищає? – я все ще сподівалась на диво.

– На жаль. Зате є плюс – шкіра не обвітриться. Готові?

– Так, – відповів за нас двох Герман, накидаючи на мою голову каптур.

– Тримайтеся дуже міцно, – ельф замислився. – А краще зробімо так.

Він дістав моток мотузки.

– Германе, міцно обмотай себе і Руту, так, немов ви в одній упряжці. А кінці віддай мені.

Після того, як ми обв’язалися, Скріраніель зіскочив із Пір’їнки і закріпив кінці мотузки під потужними лапами крехтенслокса. Пір’їнка невдоволено гарчала і нервово била коротким хвостом.

– Потерпи, Пір’їночко, – ласкаво почухав її морду ельф. – Прилетімо на місце, добуду тобі чогось смачного.

Пір’їнка ще раз гаркнула і заспокоїлася. Ельф виліз на крехтенслокса і коротко віддав команду. Пір’їнка злетіла в небо.

Правда виявилася сто, ні, тисячу разів на боці Рані. Було не просто холодно, а шалено холодно. Навіть дихати боляче. Якби не ельфійські плащі та обійми Германа, на місце я б прибула у вигляді крижаної брили.

Ми пірнали в холодний пух хмар, який осідав на обличчях дрібними холодними краплями, і він одразу ж перетворювався на крижинки. Смердючий сік, здавалося, допомагав вітру зберігати свіжість і надмірну прохолоду шкіри. Але це були квіточки! Присутність зорестужа відчулася тоді, коли ми наблизилися до Зорекрилих гір. Різкий порив вітру гострим клинком різонув по очах, змушуючи заплющити очі. Я спробувала щільніше закутатися в плащ. Але не вдалося: заважала мотузка. Вітер пробирався під каптур, обпалював крижаним диханням шию і, здавалося, пробирався до самісіньких кісток. Ельфійські плащі, які я вважала надтеплими насправді виявилися безпорадними проти зорестужа.

Герман ткнувся обличчям мені в шию і шумно задихав, намагаючись хоч трохи зігріти. На кілька секунд стало тепло, а потім морозні лапи холоду пробралися і під одяг. Здавалося, що всі кістки зсередини вкриваються шаром льоду і ось-ось лопнуть. Я здригнулася. Герман перестав дихати й лише міцніше притиснув до себе.

Мружачись від висхідного потоку, я подивилася на Скріраніеля. Той сидів з абсолютно рівною спиною, поклавши ліву руку на голову Пір’їнки. У правій – був затиснутий короткий лук зі стрілою.

Раптово нас накрила величезна тінь, і Пір’їнка шарахнулася вбік. Пролунав різкий оглушливий крик, який луною покотився вершинами гір. Пір’їнку віднесло повітряною хвилею вбік і вниз. У мене не було сил навіть скрикнути. Дракон-джет. Так я і думала. Скоріше за все ранковий рейс із Леовардії або Лартіони. Бідолашна Пір’їнка посилено запрацювала крилами, щоб продовжити шлях.

Від драконячого крику миттєво заклало вуха. Я оглухла. Дякую, що хоч вогнем не пихнув. Хоча, можливо, це допомогло б зігрітися?

Світлі боги! І це буквально вчора я хотіла покататися на крехтенслоксі? Закінчиться божевільна подорож – згадуватиму польоти на крилатій кішці як страшні сни. Ноги затекли, розім’яти їх не було жодної можливості. Якби не мотузка, я б запросто зісковзнула вниз. Загалом, не політ, а суцільні незручності. На драконі маг-погонич тримає купол, і пасажири летять із комфортом, у теплі, ще й навсібіч дивляться.

Коли ми прибули на місце, Рані відв’язав нас і по черзі спустив на землю. Я глянула на нього – брови і вії вкриті інієм, від чого він став схожий на північного орка хіба що ікла не стирчали. Саме такими їх малювали в енциклопедіях. У житті ж я їх ніколи не зустрічала, Ойхільд не береться до уваги, по-перше, він напіворк, а, по-друге, він зараз не в горах. Я перевела погляд на Германа – у того були такі ж крижані вії та брови. Доторкнулася до своїх – та сама історія. Цікаво, чому мене не зігрів Поцілунок Долі? Чи він діє тільки на мене одну, трьох він би не потягнув?

Рані кивнув Іггірії, яка одразу ж узяла мене за руки та влила цілющої енергії. Слух відновився, а я миттєво зігрілась.

– Піднятися зможеш? – стурбована Іггірія масажувала мої ноги.

– Угу, – хрипло відгукнулася я.

Герман відійшов від польоту швидше: занурення в джерело Уламків Пам’яті не минуло дарма. До того ж він умів працювати з магічними потоками. У мене це все попереду.

Я подивилася на хлопців – у гарному настрої були тільки Лікраніель, Тіатаріасса і, як не дивно, Вася. Невже вони вчора виявили зрадника? Якщо так, то хвилюватися нема про що. Можна видихати. Хлопці тепер будуть пасти його очима.