Глава четверта. Чарівба старого ельфа

Старий ельф не поспішав. Я ж не відводила погляду. Якби хтось сказав, що ельфи бувають такими, то я б розсміялася в обличчя цьому ненормальному. В ельфа зморшки? Артритні пальці? Проблеми із зубами? Може, у нього на зміну погоди ниють шрами або суглоби? Але переді мною стояв саме древній старий. Тепер я розуміла, що таке вічність в очах – колір очей Самаекеша давно втратив свій колір. Здавалося, що він бачить душі померлих в Айгронісі та спілкується тільки з ними. Хтозна, можливо, він і з богами спілкується?

Я стояла перед ним і поступово сміливість змінилася боязкістю. Він знав моїх бабусю і діда, знав батьків. Судячи з інтонації, з якою він проговорив ім’я діда, він його глибоко поважав. Я покосилася на Скріраніеля – він, опустивши плечі, мовчки дивився на Самаекеша. І вигляд мав, чесно кажучи, жалюгідний. Таким я його ще не бачила. Де його виправка? Як же цікаво – хто такий цей Самаекеш, якщо Рані перед ним почувається хлопчиськом?

– Знайомі магічні потоки, – усміхнувся він, підносячи руку до білястих очей. – Кулінарна магія. Можна було б не сумніватися, що вона переважить.

Що? Але як він це зробив? Усього лише взяв мене за підборіддя і... так легко прочитав?!

– І ще є один потік чи… навіть два? Поки що відчуваю ще один. Щоправда, поки що дуже слабкий, тому не можу визначити його забарвлення, – Самаекеш міцно обхопив двома руками держак палиці, наче вона давала йому сили. Відвів погляд. – Я не можу опиратися волі богів, – прошамкав старий ельф. – Чим зможу – допоможу.

– Я вічний твій боржник, Пресвітлий, – Рані став на одне коліно, приклав руки до грудей і шанобливо схилив голову.

Я ж стояла як укопана і не знала що робити. Тому просто схилила голову.

– Я не знаю, яка доля уготована мені в Айгронісі, – почав Самаекеш, жестом показуючи, щоб Рані встав, – але якщо накажуть стати духом, що охороняє Уламки Пам’яті, то я ним стану. Не мені тобі розповідати, що Діти Сутінок постійно намагаються заволодіти джерелом. Моя магія все ще сильна. Щити вони не в силах пробити. Але час, відміряний богами, вислизає, немов пісок крізь пальці. Я зробив свій вибір – відрікся від вічності в ім’я миру в Гаю Волхвів... Але чую, що йдуть зміни... – Тут він замовк. А після паузи продовжив: – З вами хлопчисько, син виродка, який зруйнував наше святилище. І не тільки його...

– Альгін ненавидить свого рідного батька, – моїй сміливості міг позаздрити сам Грамарх.

– Он як? – По-моєму, старий неабияк здивувався. – Хто на вас напав?

– Діти Сутінок, розвідники, – Скріраніель нарешті випрямився.

– Справді? І вони так легко дали себе розпізнати? Ти розчаровуєш мене, Скріраніеле.

Рані насуплено зсунув брови.

– Хочеш сказати, що хтось видав себе за темних?

– Я хочу сказати, що на комусь із вашої групи висить слідопит. Невже ти його не помітив?!

Рані скоцюрбився як від ляпаса.

– І я не здивуюся, якщо саме син Гедеона Брісса ходить із ним!

В одну мить полог німоти впав, а переляканий Альгін був схоплений невидимою рукою і притягнутий до нас. Я не могла промовити й слова, побачивши й усвідомивши силу цього старого. Але ж він навіть пальцем не поворухнув, лише міцніше стиснув у руках посох. Загін із темряви вдивлявся в наш бік. Не знаю що вони могли розгледіти, бо я бачила лише їхні силуети. Цього разу Самаекеш повісив полог німоти самостійно і вирячився на Альга. Той уже оговтався від потрясіння і теж витріщався на старого.

– Альгін Брісс, син Гедеона Божевільного, який зруйнував наше святилище, – старий не питав, а стверджував, – дивись мені в очі!

Альг відкрито подивився в очі старому ельфу. Той прошепотів заклинання, яке роєм синіх іскор зірвалося з сапфіра та огорнуло Альгіна. Він шумно вдихнув, немов чиїсь невидимі пальці здушили його горло, почервонів і, сильно закашлявшись, видихнув. Я хотіла кинутися на допомогу, але Скріраніель міцно схопив мене за плечі. Я скрикнула від болю і гнівно подивилася на ельфа, той лише хитнув головою – не заважай. Альг почервонів ще більше і склався навпіл, а потім і зовсім упав на коліна, глибоко дихаючи, кашляючи та відпльовуючись.

– Він чистий, – Самаекеш не приховував свого здивування.

Скріраніель з досадою подивився у темряву, туди, де був наш невеличкий загін.

– Руто, Альгіне, ви повинні мовчати про те, що зараз відбулося, – продовжив старий.

Легко сказати! У мене язик свербів попередити Германа і Кхибру з Богрісом, щоб тримали вушка нашорошеними. У них я точно не сумнівалася. Хоч Богріс і недолюблював мене, але не думаю, що настільки, щоб насамперед зрадити своїх друзів. Та й Лікраніель на роль зрадника не годився. Отже, це один з ельфів. Стало неприємно: невже Лік мав рацію, і це Тіа? Ні, я відкинула цю думку. Вона відважне дівчисько. До того ж закохана в нашого вухатого шалапута! Канріка чи Діерг? Не знаю. Я їх зовсім не знаю, тому буду придивлятися до них. А може, це підступна Ши-Ранса? Хоча, в чому її підступність? У тому що хоче швидше вийти заміж? Їй, чи не єдиній з усіх, було невигідно, щоб Скріраніель летів разом із нами. Іггірія? Але вона допомагала лікувати Германа, і була надзвичайно доброю до мене. А якщо це Василь? Нісенітниця! Він допоміг тітці Палажці та Кхибрі. До того ж він з таємного розшуку. Який сенс йому зраджувати? Він державна особа, і більше за всіх зацікавлений у благополучному результаті нашої подорожі. Хоча, в чому його інтерес? Хіба що в пошуку проклятої королеви, про яку говорив Хранитель Шепоту Рос.