Глава третя. Уламки Пам'яті

Після вечері ми з друзями обмінялися багатозначними поглядами та розійшлися.

Раніше за мене до Скріраніеля підійшла пані Армілсім і щось різко сказала ельфійською. Потім ще й ще. Напевно, докоряла йому за Германа. Від кожного слова Рані кривився як від ляпаса. Вона закінчила і, стиснувши і без того тонкі губи, пішла. Скріраніель хотів піти, але дзуськи! Я не дозволю йому просто так зникнути!

– Рані, – підійшла я до нього, – ти обіцяв відповісти на мої запитання.

– Пам’ятаю, – потер перенісся він. – Може...

– Ні, – негативно хитнула головою я. Обіцянка – цяцянка, дураку радість.

– Гаразд, ходім до бібліотеки.

Ми піднялися на другий поверх. Ельф відчинив двері та пропустив мене всередину. Те, що я побачила, змусило забути про все на світі. Гвинтові сходи вели високо вгору. А навколо були книжки, книжки, книжки. Окремо зберігалися тубуси зі сувоями, окремо лежали величезні фоліанти, до яких страшно було навіть торкатися, бо сторінки могли розсипатися навіть від дихання. Часто такі книги запечатані магією. У бібліотеці стояло кілька столів, які знаходилися на великій відстані один від одного. На кожному столі – по магічному світильнику та блокноту з магоперами.

У лівій стіні викладений великий камін, у якому горів вогонь. Поруч із ним – два величезні глибокі крісла, оббиті синім оксамитом.

– Ви не боїтеся пожежі? – кивнула я в бік каміна.

– Ні, – усміхнувся краєчками губ Рані. – Це магічний вогонь. Красива ілюзія справжнього. Придивися: знизу він світиться зеленувато-блакитним, а кінчики язиків блідо-жовті. Здалеку, щоправда, не відрізнити від справжнього.

Я уважно придивилася до вогню – справді, нічого спільного зі звичайним. Підійшла ближче і простягнула руки. Полум’я лизнуло пальці й... не обпекло. Але було дуже тепло.

– Загоряння виключено, чи не так?

– Так. Тут складна система вентиляції. На кожному з восьми поверхів певна температура повітря. Десь тепліше, десь трохи прохолодніше. Усе залежить від обкладинки. Інакше гриби та всюдисуща пліснява не змусять на себе чекати. Раз на день вогонь підтримують заклинанням.

– Бібліотека нашої академії з вашою не зрівняється, – задерши голову та розглядаючи полиці, сказала я.

– У вашій бібліотеці теж достатньо рідкісних книжок, до яких доступ тільки через особистий дозвіл ректора. Скажу більше: не всім магістрам дозволено брати деякі фоліанти і сувої, – він виразно подивився на мене, наче бачив як я читала про милорику. Нісенітниця! Його поруч не було. А я не маю наміру розкривати свої секрети.

– Сядьмо? – жестом запросив ельф, вказуючи на крісла.

Я зручно влаштувалася. Навіть захотілося зняти туфлі й підібгати ноги, так було затишно та зручно.

– Що ти хотіла дізнатися?

Рій думок миттю атакував мене. Що б запитати першим? Гаразд, почнемо з того, що мене цікавить ще з моменту нашої подорожі до Ситова.

– Чому ти мені допомагаєш? І як до цього причетна бабуся?

Ельф замислився. Його довгі пальці злегка постукували по підлокітнику.

– Боюся, що це дуже довга історія, – нарешті промовив він.

– Розкажи найголовніше. Ти казав, що ви чимось зобов’язані бабусі.

Ельф зітхнув і знову впав у роздуми. Я не квапила, хоч і дуже кортіло це зробити: як же, друзі полетять на крилатих звірах, а я?

– Гаразд, – видихнув він. – Спробую коротко. Твоя бабуся врятувала моїх батьків. Їх запросили до Ситова. Міністр Лартіони Фаред Фах і король Леонідій хотіли продовжити договір про співпрацю. Аконіту, яка вже носила під серцем твого справжнього батька, запросили взяти участь у приготуванні королівського обіду.

– Так це ваші батьки були тими найважливішими гостями, про яких ти розповідав у «Місячній росі»? – від цікавості, яка просто розпирала мене, в голові визріла тисяча запитань одночасно.

– Цілком правильно, – краєчками губ усміхнувся Скріраніель. – Головною стравою мав стати «Співочий пиріг».

– Що? – я вперше почула цю назву.

– О, це неймовірні ласощі! Рецепт має бути в зошиті, який бабуся передала тобі, Руто. Невже ти його ще не вивчила?

Я потупилася – ні. За всіма пригодами до бабусиного зошита руки так і не дійшли. Хоча, я його якось гортала і намагалася вникнути у деякі рецепти. Але багато з інгредієнтів мені здавалися дивними, бо я про них ніколи нічого не чула. А інші рецепти – зарозумілими. Та ясна річ – бо я тоді працювала просто у корчмі, а не навчалася в академії. «Співочий пиріг»... щось дуже-дуже знайоме.

А ельф продовжував:

– Коли прочитаєш, то зрозумієш, про що я говорю.

– Він справді співає? – Пресвітлі боги! Сподіваюся, бабуся не запікала живцем, скажімо, лепреконів, які дивом залишалися живі й співали потім у пирозі пісню свободи.

– Так, – усміхнувся Рані, – справді співає. Коли пиріг остигає, то чується тиха пісня. Щоправда, слів не розібрати.

– Магія? – захопилася я.

– І так, і ні. Уся справа в особливих ягодах, які ростуть у Суниці та Зорекрилих горах – снігокорці. У цілковитій тиші при світлі магічних вогників чути тиху-тиху пісню, хоч і не розбірливі слова, але кожен, хто хоч раз це побачить, почує, а після спробує, – до кінця життя не забуде.