Глава друга. Не такий страшний ельф, як його забаганки

У світлому просторому залі був накритий довгий стіл, за яким сиділи ельфи. Вони неспішно їли й так само неспішно розмовляли. Щойно з’явилися ми, в їдальні повисла тиша. Усі повернули голови в наш бік і з цікавістю роздивлялися. Я побачила дітей, що посміхалися нам. Маленька дівчинка-ельфійка привітно помахала нам рученям. Я помахала їй у відповідь.

– Даруйте за запізнення, – пролунав за нашими спинами голос Скріраніеля, який підійшов до нас.

– Ласкаво просимо! – почули ми у відповідь із протилежного кінця столу.

Нас вітав гарний чоловік, який сидів на чолі. Він тримав в одній руці срібний кубок, в іншій – велику синю виноградину. Поруч із ним сиділа жінка, обличчям дуже схожа на Рані, а біля неї – цілителька Армілсім.

Хлопці вклонилися, а ми з Кхиброю присіли в глибокому реверансі.

– Будемо вважати, що на цьому офіційна частина закінчена. Прошу всіх до столу.

Для нас було виділено частину столу по ліву руку від батька Ліка і Рані. У тому, що це був їхній батько, не було жодних сумнівів: на обличчя – вилитий Лік, і погляд такий самий жвавий і допитливий. Ох, мабуть, їхній матері доводиться нелегко! У таких як він, дух пригод живе до самої смерті. Я ковзнула поглядом по решті представників роду Руаїкхарів. Хоч у них був і різний колір волосся, відтінок синіх очей, зріст, але їх об’єднувало щось більше. Дивлячись на них можна було сказати, що це потужний рід, згуртована сім’я. Вони були єдині духом, і це відчувалося інтуїтивно. Якби трапилося що-небудь із кимось із них, усі інші, не замислюючись, стали б на його захист.

Ми сіли. Кхибра – поруч із Ліком, який вмостився першим від батька. Поруч зі мною сів Герман, а біля нього – Альг і Богріс. Лік одразу почав накладати у свою тарілку все, що стояло біля нього.

– Лікраніель! – брови матері поповзли вгору. – Що за манери?

– Винен, вибач, – почервонів Лік. – Руто, Кхибро, що вам запропонувати?

Очі розбігалися: різноманітні салати, риба, кузлерські курчата, запечені овочі, фаршировані яйця... Якийсь складний листковий пиріг. Ми тільки знизали плечима.

– Поклади щось на свій смак, – знайшлася я.

– Коли я говорю про манери, то чекаю, що ти не тільки позалицяєшся до леді, а й представиш нам своїх друзів, – тоном, який не терпить заперечень веліла ельфійка.

– Двічі винен, вибач, мамо. Це – Рута і Герман, яких порталом переніс сюди Рані. Це Кхибра, найкраща подруга Рути. А це – Альгін і Богріс. З Рутою і Кхиброю ми вчимося на паралельних витках. А Герман із друзями вже на п’ятому.

– Дуже приємно, – усміхнулася мама Лікраніеля.

– Міледі Ілліарнія і мілорд Наріаяль Руаіхкари, мої батьки.

Я розгубилася, як і друзі. Ніколи в житті не подумала б, що Лікраніель графського роду. Хотілося схопитися з місця і схилитися в шанобливому поклоні. Але довелося обмежитися тільки люб'язними кивками. А Ліка захотілося стукнути за те, що жодного разу не обмовився про походження. І, чесно кажучи, виглядали ми в очах графської сім’ї, напевно, зовсім просто: ані вишуканого вбрання, ані зачісок.

– Це нічого не змінює, – прошепотів Лікраніель, немов прочитавши мої думки.

Я глянула на тролицю – у тієї, як і в мене, палали щоки.

Міледі Ілліарнія з цікавістю роздивлялася притихлих нас.

– Ви в нас у гостях. А наш дім – ваш дім. Що стосується зарозумілості й надмірної пихи, то нашого роду й дому це не стосується. Лікраніель, твої друзі зголодніли. Не змушуй нас із матір’ю червоніти через твої манери. Даруйте йому, леді. Лікраніель, що ти отетерів? Запропонуй щось хоча б юним леді, – промовив мілорд Наріаяль.

Заколи єдиноріг! Якщо я комусь скажу, що серед ельфів є цілком нормальні – не повірять! Скажуть, що я гномської бражки обпилася! Подумки я пританцьовувала від радості. Але варто було мені подивитися на ельфійку, що сиділа навпроти, як увесь позитив враз випарувався. Вона дивилася на мене холодно, пихато й оцінювально.

Лік, випередивши Геру, поклав нам по шматку пирога, по шматку курячої грудки і по декілька ложок салату. Налив у склянки сік. Хлопці впоралися самі.

– Це кузлерські курчата, – пошепки сказав Лік.

Ми з Кхиброю переглянулися і посміхнулися, згадавши історію з Понтусолем*. Їли мовчки. Я щосили намагалася не накинутися на їжу як голодна вовчиця. За нами продовжувала спостерігати ельфійка, що сиділа навпроти. Її повний презирства погляд немов промацував кожного з нас. Зрештою я не витримала і вирячилася на неї. Вона не відвела очей, лише задерла трохи вище підборіддя. Лінія її губ ледь помітно викривилася в саркастичній посмішці.

– Ши-Рансо, ви вже призначили дату весілля? – запитав Лік, з апетитом відкушуючи шматок пирога.

– Непристойно розмовляти з набитим ротом. Це, по-перше. А, по-друге, непристойно ставити такі запитання леді, – відповіла ельфійка, переводячи погляд з мене на Лікраніеля. Отже, Ши-Ранса, наречена Рані. Так ось ти яка. Я ще з більшою цікавістю продовжила розглядати її.

– Чому ж непристойно? – знизав плечима Лік. – Тут усі свої.

– Тому що ми це ще не обговорювали, – відповів замість неї Скріраніель.

– Що ж ви тягнете? – вступив у бесіду мілорд Наріаяль. – Зараз саме пора одружень.