Глава 1: Дівчина, що чує зірки.

Ніч у селі Сиволіс була спокійна лише на вигляд. Місяць, мов срібна монета, завис над дахами хат, а зорі сипались на землю крихітними світлячками. Але Лея не спала. Вона знову чула голоси.

— Не йди туди... Не час...

— Пробудження близько…

— Ти — остання...

Вони нашіптували в її вухо з м’якою настирливістю, від якої по шкірі бігли мурахи. Її очі світилися слабким золотим світлом — дар, якого вона боялась з дитинства. Голоси приходили лише тоді, коли щось мало змінитись.

Лея сиділа на даху батьківської хати, загорнута у стару вовняну ковдру. Її руді кучері лоскотали обличчя вітром, але вона не звертала на це уваги. Вона дивилась на зорі. Вони ворушились. Дихали. Жили.

Раптом у небі щось змінилося. Одна із зір — найяскравіша — мигнула червоним і згасла. Світ наче затаїв подих. І знову голос:

— Він іде...

У ту ж мить село затрусилось. Десь неподалік закричала худоба, загукали пси. А тоді почувся звук — глухий удар, мов хтось важкий впав у лісі. Потім — тиша.

Лея схопила плащ і кинулась вниз. У грудях калатало серце — чи від страху, чи від передчуття. Вона знала, що має йти. Вона знала: це не випадковість.

Темний ліс, що розкинувся за річкою, здавався ще густішим у нічному світлі. Лея йшла навмання, ведена дивним теплом десь усередині себе. І тоді вона його побачила.

Юнак лежав біля коріння старої верби. Його тіло було вкрите порваним плащем, а з-під рукава сочилась темна кров. Шкіра блищала в місячному світлі, мов від ледь видимого металу.

Він не був схожим на людину. Але його очі — глибокі, темно-сині, з вогником, що міг спопелити і зцілити водночас — дивились на неї.

— Допоможи... — прошепотів він.

— Хто ти? — Лея не зробила ані кроку ближче.

— Я... забув. Але вони йдуть... Вони хочуть магію... твою... мою...

Він знепритомнів. І зорі знову заговорили.

— Збережи його. Бо разом ви — світло. І морок...