Планетарна система: Драконіс
Планета: Калья
Майбутнє
Шараніс упевнено крокував мощеним подвір’ям до витонченого, вугільно-чорного корабля Посланника. Не озираючись на Керна, який ішов слідом, командувач запитав:
— Чого нам чекати?
— Порятунку, — беземоційно відгукнувся саларієць. — Для вас і для нас.

— Я не про це… — почав був Шараніс, але Керн перебив його на півслові:
— Скоро побачите.
Посланник піднявся трапом «Саерна», пройшов до рубки й опустився в анатомічне крісло пілота. Відкинувши голову назад, він завмер.
Шараніс побачив, як зі спинки крісла висунувся тонкий гнучкий штекер і з тихим клацанням увійшов просто в нейророз’єм на потилиці Керна. Очі Посланника миттєво заплющилися.
Перед ним розгорнулася напівпрозора голографічна панель керування, на якій із шаленою швидкістю почали змінювати один одного дивні саларійські символи.
Командувач не був дурнем. Він чудово розумів: розпочався зворотний відлік до чогось неминучого.
Просто у свідомості Шараніса пролунав рівний, позбавлений емоцій голос Посланника:
«Стіни Замку — перша межа. Річка — другий рубіж. Від воріт до річки під час переміщення можуть перебувати лише Вогняні Саламандри. Подбайте про це… десять… дев’ять… вісім… сім… шість… п’ять… чотири… три… дві… одна секунда».
***
А за стінами Замку вирував справжній пекельний жах.
Бій розгорявся дедалі запекліше, а втрати захисників зростали щосекунди. Проте їхній відчайдушний опір давав уцілілим із «Фенікса» шанс дістатися ледь прочинених воріт.
Мурат бився на межі людських можливостей. Звичайні Тхаруми-мисливці були жорстокими й сильними, а біомеханічні Сарти — неймовірно швидкими. Із плазмових черг, які він випускав, лише поодинокі заряди влучали в ціль.
Мурат закинув автомат за спину й вихопив важкий меч із широким лезом.
Один із Сартів на мить завмер, уп’явшись у нього хижим поглядом.
— Ну ж бо! Давай! — щосили закричав Мурат, міцніше стискаючи руків’я.
Сарт зірвався з місця.
Він миттєво подолав відстань між ними й злетів у дивовижному стрибку. Здавалося, у Мурата не залишилося жодного шансу.

Але гаряча кров Вогняних Саламандр, що нуртувала в його жилах, подарувала йому феноменальну реакцію.
В останню мить Мурат ступив убік, водночас заносячи меч над головою.
Клинок опустився з такою силою, що голова Сарта відокремилася від тулуба одним ударом.
Обезголовлене тіло гепнулося на землю, за інерцією проїхало ще кілька метрів і завмерло.
Мурат різко розвернувся.
Ще двоє супротивників, оцінивши загрозу, вже мчали просто на нього.
Він приготувався зустріти атаку.
І не помітив, як просто над кораблем Посланника, посеред подвір’я Замку, у небо злетів сліпучий стовп світла.
Він ударив увись, сягнувши вершини головної вежі, а тоді почав стрімко розходитися в боки.
Світлова хвиля охопила Замок.
За лічені секунди над ним сформувався ідеально рівний купол, який повільно опускався до землі.
Мурат не встиг навіть підвести голову.
Смуга світла ринула вниз саме тієї миті, коли один із Тхарумів-мисливців, що атакували його, стрибнув уперед.
Межа купола пройшла просто крізь його тіло.
Передня частина тулуба ящера встигла перетнути невидиму межу, тоді як задня залишилася зовні.
На мить нічого не сталося.
А потім голова й передня лапа Тхарума буквально почали розсипатися, наче сама реальність стирала їх із буття. Плоть зникала просто на очах, перетворюючись на найдрібніший пил.
Решта ворогів завмерла.
Мурат теж застиг, широко розплющивши очі.
— Усі всередину! Бігом! — із динаміків Замку пролунав відчайдушний наказ.
Мурат відірвав погляд від моторошного видовища й кинувся до воріт.
Він устиг лише помітити, як решта тіла Тхарума сповзла на землю, забарвлюючи ґрунт багрянцем.
Та тут Мурат побачив дещо ще страшніше.
Аномалія вражала не лише ворогів.
Усі вцілілі пасажири «Фенікса», які перебували за воротами й потрапили під дію купола, почали стрімко старіти.
Просто на очах у Мурата їхні обличчя змінювалися. Шкіра вкривалася глибокими зморшками, волосся сивіло, тіла слабшали й щосекунди ніби втрачали роки життя.
Хтось упав на коліна.
Хтось спробував зробити ще кілька кроків, але впав долілиць.
Ще мить тому перед Муратом були молоді люди.
Тепер він бачив старих.
Лише одиниці залишалися незмінними.
І Мурат миттєво збагнув причину.
Просторова метаморфоза не зачіпала тих, хто мав унікальну мутацію й зумів стати Вогняною Саламандрою.
Звичайні люди — так само, як і Тхаруми, — за лічені секунди перетворювалися на немічних старих.
На бігу Мурат підхопив під руки найближчого літнього чоловіка, який ще зовсім недавно був молодим пасажиром, і потягнув його до воріт.
Ще крок.
Ще один.
Купол продовжував опускатися.
Буквально в останню мить Мурат устиг затягнути чоловіка за стулки воріт.
Сфера остаточно накрила Замок.
На мить світ зник у сліпучій білій імлі.
Потім світло згасло.
Спалах розтанув — і замість дня раптово настала непроглядна, глуха ніч.
На тіло Мурата навалилася свинцева важкість. Руки й ноги стали чужими. Свідомість почала стрімко згасати.
Він упав непритомний, провалюючись у глибокий, безпросвітний сон.
Так само знепритомніла більшість людей усередині Цитаделі.
Лише ті, хто перебував на борту «Саерна» та в безпосередній близькості від корабля Посланника, змогли витримати просторовий зсув, залишитися на ногах і на власні очі побачити, як мерехтливий купол над Замком Вічності безшумно розчинився в нічній тиші нового світу.
Відредаговано: 22.11.2026