Планетарна система: Драконіс
Планета: Калья
Майбутнє
Свідомість поверталася короткими, болісними поштовхами.
Спочатку Патрік Вейл відчув запах.
Гар. Паленої ізоляції. Розпеченого металу.
Потім прийшов біль.
Він пульсував десь за очима, віддавався у скронях і змушував кожен вдих глухим відлунням прокочуватися всім тілом. У вухах безперервно гув низький гул, крізь який пробивалося потріскування електричних розрядів.
Патрік повільно розплющив очі.
Кілька секунд він просто дивився перед собою, не розуміючи, де перебуває.
А потім повернулася пам’ять.
Удар.
Падіння.
«Фенікс».
Двадцятидев’ятирічний інженер різко спробував підвестися, але відразу скривився від болю. Поруч із його рукою валявся уламок розтрощеної панелі. З перебитого кабелю із шипінням сипалися іскри.
Місток і коридори, які ще пів години тому сяяли чистотою та були сповнені звичного рівномірного гулу систем, що працювали, тепер перетворилися на деформоване нагромадження металу, дротів і уламків. Внутрішню обшивку «Фенікса» зім’яло, наче тонку фольгу. Десь попереду лунали стогони, крики й уривчасті команди.
А крізь розійдені шви корпусу вже пробивалися перші клуби сизого диму.
Патрік змусив себе підвестися.
Панікувати можна буде пізніше.
Зараз треба було діяти.
Він швидко оцінив ситуацію. Основний реактор не здетонував — принаймні поки що. Отже, у них іще залишався час. Скільки саме — він не знав.
Та чи вистачить його?
Вейл навіть не став шукати відповіді на це запитання.
Досконале знання внутрішньої будови транспортних кораблів підказало йому найкоротший шлях до технічного виходу. Поправивши комір похідного костюма, він пригнувся й рушив уперед.
Доводилося буквально протискатися між уламками.
Під ногами хрускотіло скло.

Десь у глибині корпусу лопнула труба, і в коридор ударив струмінь гарячої пари. Патрік прикрив обличчя рукавом і продовжив рух.
І раптом крізь тріск короткозамкненого дроту та шипіння пари він почув голос.
Тихий.
Ледь чутний.
Ніжний.
— Тихо… тихо… Усе буде добре, рідненький. Усе буде добре…
Патрік зупинився.
Цей голос здавався цілком недоречним серед навколишнього хаосу.
Він обережно повернув голову.
— Тут хтось є?
Відповіді не було.
Лише той самий тихий шепіт:
— Усе буде добре…
Патрік зазирнув до напівзруйнованого пасажирського відсіку.
На єдиному вцілілому кріслі сиділа молода дівчина.
Здавалося, вона не помічала ні диму, ні деформованого металу, ні хаосу довкола.
Уся її увага була прикута до маленького згортка, який вона дбайливо колисала на руках.
Патрік ступив усередину.
— Нам треба вибиратися звідси, — швидко промовив він, простягаючи до неї руки. — Корабель будь-якої миті може спалахнути!
Дівчина різко схопила його за зап’ясток.
Патрік здригнувся.
Її хватка виявилася несподівано сильною.
Вона підвела на нього очі.
Інженер завмер.
Такого погляду йому ще ніколи не доводилося зустрічати.
У її очах застиг біль, що сягав межі людських можливостей, — майже нелюдський.
І все ж крізь цей біль проступав спокій.
Не за себе.
За дитину.
— Ні… — ледь чутно прошепотіла вона. — Забери його.
Вона простягнула йому згорток.
Лише тепер Патрік зрозумів, що тримає на руках немовля.
Він обережно прийняв дитину, притиснувши її до грудей.
І тільки тоді помітив кров.
Вона стікала з крісла на підлогу.
А потім Патрік побачив причину.
З живота дівчини стирчав товстий уламок сталевої труби, що пройшов наскрізь. Тканина одягу навколо нього просочилася кров’ю.
Патрік зблід.
— Господи…
— Тихо, — майже беззвучно промовила вона.
Навіть тепер її голос залишався спокійним.
Вона поглянула на дитину.
— Не лякай його…
Патрік хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.
Дівчина витрачала останні сили не на те, щоб кричати від болю.
Вона заспокоювала сина.
Наче навколо не існувало ні зруйнованого корабля, ні диму, ні смерті.
Лише він.
Її дитина.
Поява Патріка, здавалося, забрала в неї останні сили.
Дівчина важко вдихнула й тремтливими пальцями потягнулася до шиї.
Зняла витончений медальйон.
На маленькому металевому диску був зображений символ Вогняної Саламандри.
Кілька секунд вона тримала його на долоні, а потім дбайливо наділа медальйон на шию сина.
— Урятуй його… — видихнула вона.
Її обличчя спотворила нова хвиля болю.
— Прошу…
Патрік міцніше притиснув немовля до грудей.
— Я його не покину.
Дівчина подивилася на нього.
У її очах уперше промайнуло полегшення.
— Він… усе, що в мене є.
Патрік мовчки кивнув.
Клубок у горлі заважав говорити.
— Його звати Алан… — ледь чутно прошепотіла вона.
Вона поглянула на сина.
На її обличчі з’явилася слабка усмішка.
— Алан…
Дівчина замовкла, збираючись із силами.
— Він, як і я… Вогняна Саламандра.
Останні слова прозвучали майже беззвучно.
Її голова повільно схилилася на груди.
Рука зісковзнула з краю крісла й безсило повисла.
Кілька секунд Патрік не рухався.
Він дивився на жінку, яка щойно віддала йому найдорожче, що мала.
Війна багато чому його навчила.
Але до такого неможливо було звикнути.
Він обережно поправив медальйон на шиї дитини, а потім міцніше притиснув хлопчика до себе.
— Я доправлю тебе до Замку, Алане, — тихо сказав він.
Відредаговано: 22.11.2026