Глава 3

Ми ступали вузькою стежкою між болотами. Кожен крок поглиблював відчуття, що навколо стелиться чужий погляд. Ліс наче затягнувся навколо нас, і кожен наш рух зливався з темрявою. Грязюка поглинала ноги, чорна вода хлюпала навколо, і здавалося, що ще крок — і сама земля ковтне тебе.

Я йшла попереду. Моя чутливість до кожного руху під ногами була не лише звичкою, але й природною рисою моєї раси. Це все нагадало мені місце, де я виросла — підморок. Вузькі тунелі, де стіни блищали від сирості, а сталактити під стелею нагадували кістки давніх тварин. Темрява там завжди була густою, синюватою, лише зрідка розрізаною холодним світлом кристалів або біолюмінесцентних грибів. Повітря було важке, насичене запахом вогкості та гнилої землі. Пуголовок у голові пульсував сильніше, і відчуття небезпеки зросло, стискаючи груди. Очі відстежували кожен рух гурту, кожен натяк на приховану напругу.

Ми розділилися. Вілл, Лайзель і Гейл пішли вздовж іншої сторони болота, шукаючи кращу позицію. Я глянула через темні гілки й побачила їх: чарівник підсвічував шлях маленьким вогняним шаром, Гейл ішов позаду, обережно обходячи коріння й тріщини болота. І тоді я відчула...

— Стійте, — тихо прошепотіла, піднімаючи руку. — Там... щось рухається.

Темрява розступилася, і між деревами промелькнули силуети. Пульс у голові став глухішим, серце забило швидше.

— Мізкожери? — прошепотів хтось з гурту, а я відчула, як пуголовок завібрував від радості зустріти собі подібних. Рухи їхні були чужі, неприродні, як щось не з цього світу.

Шедоухарт миттєво розкрила амулет і викликала світлих захисників, що обволокли нас у коло енергії. Карлах загорілася, мов сірник, а Астаріон блиснув рапірою. Я смикнула кинджали з ножен.

Їх було четверо. Слизькі, худі, високі — вони просувалися болотом до нас, мов тіні з іншого світу. Повітря завібрувало, і я знову відчула... цю чужу присутність.

Почалася битва. Істоти елегантно відбивали майже кожен удар, наче знали наші рухи наперед.

— Таке відчуття, що хтось їм точно підказує, що робити з нами, — викрикнув Астаріон, немов підтверджуючи мої слова. У той момент я помітила, як до нас поспішають Вілл і Лайзель, перестрибуючи через коріння дерев з іншої сторони болота.

А Гейл... Той, хто мав іти поруч із ними, десь зник. Я не встигла знайти його між темними стовбурами, як за руку вхопило щупальце. Мізкожер затиснув мене до себе, оголивши декілька рядів зубів. Я різонув кинджалом його мацак, жгучий писк болю прорізав вуха. Шедоухарт кинула яскравий шар світла прямо в нього, монстр відступив, а в його грудній клітині вже темніла від крові чорна діра, з якої сочилася темна жижа.

— Фу... — пробурмотіла я, оглядаючи поле бою.

Карлах і Астаріон утримували ще двох. Вілл ввігнав стріли в спину іншого, ілітид упав. Лейзель із переможним криком вдарила мечем у його голову.

Я озирнулась. Де, чорт забирай, Гейл?

Після вчорашньої розмови з Астаріоном я вже не могла ігнорувати це. Мить — і я побачила. Чарівник повільно з'явився між деревами, немов ховаючись, обережно рухаючись у тінях. Його погляд був спрямований не на нас. Він говорив... до когось, кого не було.

І цей факт змусив моє серце стиснутися від тривоги.

— Так. Я розумію. Я виконаю свою частину... Дайте... — бурмотів він, наче крізь сон.

Я тихо пішла в його сторону. Він наче почув, підняв голову, але подивився крізь мене. Наче мене тут і не було. Я повернула голову на гурт. Всі обговорювали напад ілітидів, оглядаючи трупи.

— Ще ні... Я вже майже... Так, я приніс... — продовжував він, нахиливши голову, слухав когось над самим вухом.

Мої пальці міцніше стиснули руків'я кинджалів. За спиною почувся тихий, майже беззвучний крок — Астаріон зупинився поруч.

— Ох-ох... це вже цікаво, — прошепотів він так, щоб лише я почула. — І, схоже, не в найприємнішому сенсі.

— Гейле, — позвала я.

Чарівник нарешті кліпнув, повернувся у власне тіло й різко оглянувся навколо. Його обличчя зблідло, коли він побачив нас буквально за кілька кроків.

— О... друзі... — невпевнено видихнув він.

— З ким ти говорив? — голос блідого ельфа розрізав повітря, як ніж.

Гейл затримав погляд на Астаріоні довше, ніж це було природно. Потім на решту групи. Усередині нього щось металося — це було видно.

— Я... — почав він, але слова застрягли в горлі.

Астаріон нахилив голову трохи набік.

— Раджу не брехати, — сказав він так люб'язно, що стало ще тривожніше.

Гейл ковтнув.

— Я... спілкувався з... — вагався він. — ...з джерелом моєї магії. Воно... стало... вимогливішим.

Астаріон тихо видихнув, майже зі сміхом:

— «Джерело», — повторив він. — Яке миле евфемістичне слово, аби не казати «щось, що вимагає від мене таємних обіцянок у лісі». — Пауза. — І що саме ти йому приніс, мм? — додав він солодким, майже шовковим тоном.

Гейл тремтів ледь помітно. Усмішка стала тонкою, майже невидимою. Він хаотично перебирав варіанти відповіді в голові.

— Отже, — протягнув Астаріон. — Хтось... або щось... дає тобі накази. І ти навіть не збирався ділитися цим із командою?

— Це не... накази, — тихо відповів Гейл, стискаючи кулаки. — Це... взаєморозуміння. Я контролюю ситуацію.

— Авжеж, — Астаріон легенько клацнув язиком і зробив крок уперед. — Так само, як п'яниця «контролює» свою пляшку. — Нахилив голову. — Нагадати, чим закінчується нестача контролю у твого типу?

Гейл відступив на крок. Його рука мимоволі потяглася до книжки під плащем. Астаріон це помітив, очі хижо блиснули.

— Обережно, — прошепотів він майже ніжно. — Бо якщо зараз торкнешся тієї книги, можу подумати, що плануєш щось... дуже нерозумне.

— Астаріоне... — я торкнулася його передпліччя. Він не відсмикнувся, але напруга в його тілі стала кам'яною.

— Не хвилюйся, дорогенька, — промуркотів він, не відводячи погляду від Гейла. — Я не збираюся на нього нападати. Поки він не зробить щось, що змусить мене.