Глава 1

Ранок почався туманом. Густим, важким, немов сирим попелом, що накрив землю. Він ковтав кожен звук, приглушував подихи, стирав обриси дерев, перетворюючи світ на молочну плівку.

Я прокинулася першою. Звичка, що не раз рятувала мені життя. Пуголовок у голові пульсував, і з кожним ударом серця я відчувала чужу присутність.

Оглянула табір. Шедоухарт лежала нерухомо, як статуя з темного мармуру — знову молилася чи просто слухала тіні. Гейл сопів так, ніби хтось заштовхав йому в груди подушку. Вілл смикався й щось бурмотів уві сні. Астаріон був у своїй звичній мертвій нерухомості, що так насторожувала мене. Його бліда шкіра зливалася з туманом. Я мимоволі затримала погляд... аж поки він не розплющив очі різко, без жодного пробудження.

Я швидко відвернулася, не бажаючи визнавати, що дивилася.

Я ще не встигла звикнути до нових попутників, але відчуття підказувало: нас з'єднала не випадковість. У звичайному житті ми б розійшлися ще після першого слова. Але зараз ми були пов'язані, сильніше, ніж можемо усвідомлювати.

Ми йдемо до Брами Балдуру.
По відповідь.
По шанс ще хоч один день залишатися собою.

Цей шлях або поверне нам свободу...
або забере нас усіх.

***

Наш табір стояв на узліссі неподалік Зміїної переправи. До міста залишалося кілька днів ходу, але ці землі були домом для всього, що Феєрун не хотів бачити серед живих.

Я першою відчула зміну. Повітря стало... різким.
Запах. Рух. Тінь.

Я ще не встигла попередити інших, як із хащів вискочив гоблін, вишкіривши зуби у хижій посмішці.

— О, чудово... — прошепотіла я, виймаючи кинджали. — Вас ще тут не вистачало.

Інстинкти, вбиті в мою шкіру з дитинства — ще в підземних тренувальних залах — увімкнулися без думки. Я не просто тримала клинки. Я була ними.
Перший гоблін кинувся на мене — я прослизнула під його ударом і розірвала йому живіт обома лезами. Другого зустріла вже розворотом.

Позаду почувся голос Астаріона, легкий і невимушений навіть тут:

— Веселишся й навіть не покликала?

— Це лише розминка, — відповіла я, вдивляючись у туман, де з'являлися нові тіні.

Ще десяток гоблінів на вовкулаках вирвалися на галявину. Лейзель увірвалася в бій першою, збивши одного коліном у щелепу. Інший стрибнув мені на спину — я перекинула його через плече і проштрикнула горло одним чистим рухом.

— Гарна техніка, — схвально кинув Вілл, наштрикаючи мечем одного з вовкулак. — Дроу знають, як працювати лезами.

— Їх цьому навчають раніше, ніж ходити, — холодно додала Шедоухарт, прикриваючи щитом. — Не відволікай її.

Але я й не думала відволікатися.

Хруснуло зверху, з дерев зістрибнуло ще четверо.

— Лівий фланг! — крикнула Карлах.

Ми зреагували як команда, хоч навіть не знали цього до кінця. Лейзель кинулася першою, заблокувавши удар списа плечем. Її клинок зробив широку дугу — гоблін відлетів, захлинаючись кров'ю. Гейл підпалив повітря навколо себе коротким заклинанням. Його вогняна хвиля вразила трьох гоблінів, кинувши їх у сторони. Астаріон підморгнув мені, пробігаючи поряд, мов тінь.

— Дай мені цього, — прошепотів він і майже танцювальним рухом розітнув ворогу сухожилля на ногах.

— Ідеально. — прошепотіла я, блокуючи новий удар і встромляючи кинджал у бік нападника.

— Двоє справа! — вигукнув Вілл.

Першого я обеззброїла, вивернувши зап'ястя. Другого — зустріла під його власним широким ударом, поклавши тіло на землю.

Шедоухарт накрила нас тінями. Стріли просвистіли над головами.

— Вони на деревах, — сказала вона. — Будьте обережні.

— Я завжди обережний, — відказав Астаріон. — Не те, що деякі.

— Якщо ти зараз про мене, — проскриготіла Лейзель. — То після бою я покажу тобі, що таке необережність.

— Ммм, погрози. Як романтично.

Я тим часом уже видивилася стрільця. Він саме натягнув тятиву. Прицілившись, я метнула кинджал. Він урізався йому просто в сердце. Гоблін навіть не видав звуку. Просто глухо впав з дерева на землю. Тиша накрила поляну важко, густо. Запах крові змішався з мокрою землею.

Я вдихнула. Видихнула. Кинджали ще пульсували в руках — відлуння бою ніколи не лишало мене одразу.

— Гарна робота, — сказала Карлах.

— Для першої спільної сутички — чудово, — додала Шедоухарт.

Я підійшла до тіла стрільця і різким рухом витягла свій кинджал. Витерла кинджали об плащ лежачого на землі гобліна.

— Це лише початок, — сказала я. — І було б добре якби ці виродки були найменшою загрозою на нашому шляху...

Гурт мовчки погодився. І ми рушили стежкою, що прорізала туман між гнилими, викривленими деревами.

Туман не розсіювався. Він тягнувся за нами, наче стежив.
Гейл зупинявся майже на кожну рослину: «серцевий корінь», «кристалічний гриб», «зовсім звичайний полин, але, знаєте, цікавий».
Лейзел вимагала перевіряти кожен слід, видивляючись нову зграю гоблінів в темряві. Карлах голосно розповідала історії про свої небезпечні пригоди в Аверно. А моє серце досі билося від адреналіну, а тремтіння в пальцях, нагадувало таке солодкувате відлуння бою. І коли я вже почала подумки проклинати всіх і все за повільність та надокучливість, поруч тихо, майже шовковим тоном, пролунав голос Астаріона:

— Ти дивишся навкруги так, ніби вже знаєш, що там на нас чекає.

Його слова прозвучали як зауваження про погано приготовлену вечерю.

— Потрібно бути напоготові, — відповіла я.

Він усміхнувся ледь-ледь.

— О, моя дорогенька паранойко... — прошепотів ельф так, щоб ніхто інший не почув. — Якщо ти завжди настільки напоготові, то коли ти знаходиш час щою... хоч трохи розслабитися? — Він театрально підняв брову. — Хоча, муситиму визнати — у тобі є щось... звабливо тривожне. Як у дроу, що одночасно шукає небезпеку й боїться її знайти.

Я пирхнула.

— Це туман так на тебе діє?