1

Нарешті їм випала нагода перепочити. Спекотний день наближався до свого кінця, вітерець, такий жаданий та свіжий, шурхотів листям і високою соковитою травою. Без упину тріщали коники і цикади.

Артем разом з іншими рекрутами влаштувався неподалік підводи та грав у карти. Хтось притяг здорову квадратну дошку, що стала їх імпровізованим столом. Грати стало набагато зручніше. Втомлене вечірнє сонце торкалося карт, дерева, їх облич, гріючи приємним м’яким теплом. Вперше за довгий час він відчув щось подібне на затишок і спокій. Звичайно, причепитись було до чого, і неприємних дрібниць вистачало як завжди. Олексі, його побратиму і другу дитинства, аж надто неправдоподібно везло, ноги гуділи від втоми, а живіт – від тієї баланди, якою їх сьогодні годували. А ще навкруги точилась справжня війна.

– Валет, – сказав Олекса, з урочистим виглядом викидаючи карту – Ну як?

Януш, гладкий та як завжди незграбний, насупився і нервово провів пальцями по своїй кудлатій борідці. Якщо пригледітись, у ній можна було вгледіти поодинокі крихти сьогоднішньої вечері, немов би той порсався обличчям прямо у тарілці. Артем заковзав на лавці, вмощуючись зручніше, і зловив себе на думці, що зовсім би не здивувався, якби таке його припущення виявилось правдивим.

– Дев’ятка, – просипів Януш, витягуючи козирну карту. 

– Тоді тримай ще одного валета.

Губи товстуна зарухались, ніби той пошепки про щось роздумував. Артем не розумів, чим так можна перейматись – партія була вже програна; це розумілось навіть зараз.  

– Дама козирна, – сумно сказав він, відриваючи карту з явним болем.

Олекса від цього тільки радів.

– Воно того варте? – зі зверхньою посмішкою запитав він – Сам же викинув свої найкращі карти.

– Звідки тобі знати? Можливо, зараз візьму щось хороше.

Олекса лише повільно захитав головою.

– Навіть не сподівайся. Всі гарні карти вже у мене в руках.

Артем на хвильку відірвався від гри та ліниво оглянувся. Тільки зараз він помітив стовп диму, що здіймався далеко за рікою.

– Палять села, – сказав побратим, помітивши його зацікавленість.

– А хто саме? Наші чи гальтійці?

– Та хто його знає. Там сама межа. Можливо, один із наших загонів перебрався через кордон і наводить зараз галасу. А, можливо, навпаки. Нам яка справа? Грай в карти і відпочивай, поки є така можливість. Завтра ще навоюєш.

Ближче до ночі вітер змінив свій напрям і приніс їм їдкий сморід згарищ. Саме так і пахла війна. Їх доблесна королівська армія витоптувала поля, палила хати і різала селян, аби знекровити ворога. Іноді різала і своїх, коли ті відмовлялись надавати війську припаси і домашніх коней. Те ж саме повторював і супротивник, раз за разом, від однієї війни до іншої, яким в останній час, здавалось, не було ні кінця ні краю.

Їх з Олексою і Янушем забрали до війська ще два місяці тому. Спочатку учили мати справу з мушкетом, маршувати й стріляти шеренгою. Пізніше відправили прямо на кордон, назустріч військам гальтійського курфюрста. За цей час вони так і не зустрілись з ворогом, за що Артем з превеликою покорою дякував Господу і всім святим. Він ще мав невелику надію на те, що війна встигне закінчитися раніше, аніж вони всерйоз зчепляться з гальтійцями.  Тим паче основні події відбувались на півдні, далеко звідси. Можливо, саме там відбудеться вирішальна битва, і монархи нарешті укладуть мирний договір? А там вже недалеко до повернення додому.

Їх підняли ще до світанку, вишикували у колони і погнали вперед, по широкій кам’янистій дорозі. Назустріч їхали тяжкі підводи з пораненими; бідолахи були скривавлені, перебинтовані, деякі без ніг або рук. Запряжені коні надривались, не витримуючи такої ваги – поранених було аж надто багато.

– Приречені, –  почувся чийсь немолодий голос – Більшість з них не доживе і до наступного ранку… Трясця вашій матері, кожного разу одне і те ж.

Більш ніхто не наважився заговорити. Рипіли колеса, цокали копита, інколи роздавались втомлені стогони – і на цьому все. Артем подумав, що його наївним сподіванням щодо миру, схоже, прийшов кінець. Поранених було багато, неподалік йшли тяжкі бої, так що доволі скоро вони зустрінуться з гальтійським військом. Це лише питання часу і нічого тут не поробиш. Залишалось лише поправити мушкет на плечі і йти далі, стараючись не думати про ті жахіття, які чекали їх попереду.