БОРГ УКЛАДЕНИЙ ДО НАРОДЖЕННЯ

— Я знав твою матір.

Вальтерія завмерла.

На мить їй здалося, що вона неправильно почула.

— Що ти сказав?

Дракула не відповів одразу.

Він повільно відійшов від своєї покійної дружини й наблизився до старої чорної скрині, що стояла на невеликому столі біля стіни.

Тієї самої скрині.

Вальтерія впізнала її відразу.

Саме звідти він колись дістав перстень.

Дракула відкрив кришку.

На самому дні лежав старий пожовклий аркуш.

— Пам'ятаєш цю скриню?

— Звичайно.

— Тоді ти дивилася лише на перстень.

Він дістав аркуш.

— А варто було подивитися трохи нижче.

Вальтерія простягнула руку.

— Що це?

Дракула не віддав їй листа.

Лише провів пальцями по старому пергаменту.

— Борг.

Вальтерія насупилася.

— Чий?

Він підняв на неї очі.

— Твоєї матері.

У кімнаті запала тиша.

Вальтерія відчула, як усередині все напружилося.

— Моя мати була простою селянкою.

— Саме так.

На губах Дракули з'явилася ледь помітна усмішка.

— І це найбільша помилка, яку роблять правителі. Вони думають, що страшні угоди укладають лише королі.

Він зробив крок до неї.

— Насправді королі найчастіше просять землі. Армії. Владу. Безсмертя.

Ще один крок.

— А прості люди просять значно небезпечніших речей.

— Яких?

Дракула нахилив голову.

— Кохання.

Вальтерія мовчала.

— Її звали Ліора, — продовжив він. — І коли вона вперше переступила поріг мого замку, їй було лише дев'ятнадцять.

І тоді Дракула почав розповідати.

Колись Ліора справді була звичайною селянкою.

У неї не було ні титулу.

Ні золота.

Ні родового імені.

Її батько помер рано, залишивши після себе маленьку хатину на краю села й кілька старих боргів.

Мати захворіла невдовзі після нього.

Тому Ліора працювала від світанку до ночі.

Прала чужий одяг.

Допомагала на полях.

Збирала трави.

І мовчки слухала, як дівчата її віку говорять про весілля, сукні та майбутніх чоловіків.

А вона мала лише одну річ, про яку нікому не розповідала.

Вона була закохана.

Його звали Едгар.

Син найбагатшого землевласника в окрузі.

Для Ліори він був недосяжним.

Для його родини вона була ніким.

А найгіршим було те, що Едгар знав її.

Іноді говорив із нею.

Іноді навіть проводжав дорогою додому.

Кілька разів приносив їй яблука з батьківського саду.

Цього виявилося достатньо, щоб Ліора повірила: можливо, одного дня він подивиться на неї так само, як вона дивилася на нього.

Але одного вечора вона почула новину.

Едгар мав одружитися.

Не з нею.

Його батько вже домовився про шлюб із донькою заможного торговця з сусіднього міста.

Весілля призначили на кінець осені.

Ліора не плакала.

Не перед людьми.

Вона дочекалася ночі.

А потім пішла до лісу.

Бо ще з дитинства чула легенду.

Якщо бажаєш чогось настільки сильно, що готовий віддати за це все, треба знайти стару кам'яну каплицю посеред Чорного лісу.

Запалити там три свічки.

І назвати його ім'я.

Тричі.

Дракула.

Дракула.

Дракула.

Перші кілька хвилин нічого не сталося.

Ліора вже вирішила, що старі казки були лише казками.

А потім одна за одною згасли свічки.

Вітер припинився.

Ліс замовк.

І за її спиною пролунав чоловічий голос.

— Люди приходять до мене через три речі.

Ліора різко обернулася.

У дверях каплиці стояв він.

Високий.

Одягнений у чорне.

Неприродно блідий.

— Через страх, — продовжив Дракула. — Через помсту. Або через кохання.

Він уважно подивився на неї.

— Ти не схожа на ту, яка прийшла через страх.

Ліора не могла вимовити жодного слова.

— Отже?

— Я…

Її голос тремтів.

— Я хочу, щоб мене покохали.

Дракула тихо засміявся.

— Усі цього хочуть.

— Ні.

Ліора підняла голову.

— Я хочу, щоб мене покохав один чоловік.

— Ім'я?

Вона вагалася.

— Едгар.

Дракула замовк.

Наче йому навіть не потрібно було питати більше.

— Син землевласника.

Ліора зблідла.

— Звідки ви…

— Якщо приходиш просити щось у мене, не став запитань про те, звідки я знаю твої таємниці.

Він обійшов її.

— У нього вже є наречена.

Ліора опустила очі.

— Так.

— А ти хочеш зайняти її місце.

— Я його кохаю.

— Це не відповідь.

Ліора подивилася на нього.

Дракула повторив:

— Ти хочеш зайняти її місце?

Після довгої паузи вона прошепотіла:

— Так.

Дракула усміхнувся.

— Ось тепер ми можемо говорити.

Він простягнув їй руку.

— Я дам тобі те, за чим ти прийшла.

Ліора не поворухнулася.

— Він покохає мене?

— Так.

— По-справжньому?

Дракула подивився на неї так, що Ліорі стало холодно.

— А хіба людину, яка отримала бажане, хвилює, звідки воно взялося?

Ліора мовчала.

— Він обере тебе, — сказав Дракула. — Відмовиться від шлюбу. Піде проти волі батька. І до кінця своїх днів буде переконаний, що саме ти була єдиною жінкою, яку він хотів бачити поруч.

Очі Ліори наповнилися надією.

— Що я повинна віддати?

Дракула ледь усміхнувся.

— Не те, що маєш зараз.

Ліора насупилася.

Він дістав із внутрішньої кишені складений пергамент.

— Те, що матимеш пізніше.

— Я не розумію.

— Зрозумієш.

Він розгорнув угоду.

Ліора пробіглася поглядом по рядках.

Спочатку вона нічого не збагнула.