КОЛИ КРОВ СТАЄ ОТРУТОЮ

Увесь вечір  Вальтерія сиділа біля вікна, вдихаючи крізь відчинене вікно аромат ночі, який так манив її на полювання. Вона ні на мить не знімала перстень, боячись, що хтось може його викрасти, адже вампірів у цьому замку багато і, як показує досвід, не всім можна довіряти.

Та цієї ночі думки Вальтерії були далеко не на полюванні.

Вона думала про Селестію.

Про те, що сталося з нею.

І вперше за багато років Вальтерія замислилася над тим, куди насправді потрапляють вампіри після смерті. Що чекає на них там, куди не може дістатися жоден живий? Чи існує для них щось після темряви, якщо вони й без того вважаються мертвими?

Вона не знала відповіді.

Але тієї ночі її почало охоплювати дивне відчуття.

Наче сама ніч намагалася її попередити.

Десь далеко, за межами замку, Віктор уже прямував до неї.

Разом із кількома вампірами він тихо пробирався крізь ліс, прямуючи просто до замку Вальтерії. У руках вони несли факели, але цього разу Віктор не збирався спалювати її дім.

Він прийшов по неї.

Він хотів перетворити Вальтерію на попіл.

І саме в ту мить, коли вони наблизилися до замку, перстень на пальці Вальтерії раптом почав вібрувати.

Вона завмерла.

Подивилася на нього.

Вібрація ставала дедалі сильнішою.

— Віктор...

Вальтерія підвелася з крісла.

Вона ще кілька секунд стояла біля вікна, дивлячись у ніч, а потім повільно попрямувала до дверей.

Не вниз.

Не до виходу.

На горище.

Туди, куди вона не дозволяла заходити нікому.

Навіть тим, кому довіряла.

Вона повільно ступала кам'яними сходами, що вели нагору. Замок мовчав. Лише десь далеко завивав вітер, пробиваючись крізь старі щілини у стінах.

Дійшовши до кінця сходів, Вальтерія зупинилася.

Озирнулася.

Переконалася, що за нею ніхто не стежить.

Тоді поклала руку на важкі дерев'яні двері й відчинила їх.

За дверима була темрява.

Не звичайна темрява горища.

Це місце здавалося живим.

У найтемнішому кутку замку, прихована від усіх, знаходилася ритуальна кімната, про існування якої знала лише Вальтерія.

На кам'яних стінах виднілися старі символи, вирізані ще багато років тому. На підлозі лежали засохлі пелюстки чорних троянд, а посеред кімнати стояв кам'яний стіл.

А навколо нього — великі срібні чаші.

У них була чорна кров.

Ритуальна кров.

Вальтерія підійшла ближче.

Навіть у темряві рідина в чашах здавалася живою. Вона повільно коливалася, хоча в кімнаті не було жодного подиху вітру.

Ця кров мала неабияку силу.

Колись її було заговорено стародавнім закляттям. Вважалося, що якщо власниця цих чаш вип'є кров, а потім вкусить свого ворога, отрута перейде до його тіла разом із укусом.

І найстрашніше було те, що ця отрута діяла на всіх.

На всіх, окрім власниці цих чаш 

Вальтерія довго дивилася на чашу.

Вона знала, що робить.

І знала, що іншого шансу може не бути.

Вона взяла першу чашу.

Піднесла її до губ.

І зробила кілька ковтків.

У ту ж мить її тіло напружилося.

Очі спалахнули шаленим, яскравим червоним світлом.

По шиї пробігли темні вени.

Вальтерія заплющила очі, намагаючись стримати силу, яка розливалася всередині неї.

А потім повільно поставила чашу.

Вона підійшла до другої.

Зробила те саме.

Цього разу її тіло здригнулося так сильно, що срібна чаша ледь не випала з її рук.

Вона сперлася долонею об кам'яний стіл і кілька секунд просто стояла, відчуваючи, як кров змінює її зсередини.

А потім підняла голову.

Її очі вже палали.

Вальтерія була готова.

Вона вийшла з кімнати, зачинила важкі двері й спустилася вниз.

За кілька хвилин вона вже стояла на подвір'ї.

Ніч була тихою.

Над замком висів місяць.

Та за стінами вже чулося чиєсь наближення.

Вальтерія зробила кілька кроків уперед.

І побачила їх.

Віктор та його помічники вже оточили замок.

Їх було небагато.

Але вони прийшли підготовленими.

У руках горіли факели.

Віктор вийшов уперед.

На його обличчі з'явилася посмішка.

— Нарешті, — тихо промовив він.

Вальтерія не відповіла.

Віктор наблизився.

Ще крок.

І ще.

А потім підняв факел просто до її обличчя.

Полум'я відбилося в її очах.

Він знав її слабкість.

Знав, що вогонь здатен знищити її.

Принаймні так він думав.

— Ти ж пам'ятаєш, що станеться далі? — прошепотів Віктор.

Вальтерія дивилася на нього абсолютно спокійно.

— Пам'ятаю.

Віктор наблизив факел ще ближче.

— Тоді тобі варто боятися.

Вальтерія повільно усміхнулася.

— Це тобі варто боятися Вікторе

Віктор насупився.

Вона простягнула руку.

Місячне сяйво впало на її пальці.

І перстень спалахнув.

Світло ковзнуло по камінню подвір'я, відбившись від срібла.

Віктор завмер.

Його усмішка зникла.

Він зробив крок назад.

— Звідки це в тебе?

Вальтерія нічого не відповіла одразу.

Вона лише підняла руку вище, дозволяючи місячному світлу огорнути перстень.

— Подарунок Дракули.

Віктор зблід.

Він не знав усіх деталей.

Але цього йому було достатньо.

Тепер він зрозумів усе.

На кілька секунд запала тиша.

Ніхто з вампірів не рухався.

Віктор дивився на перстень, ніби перед ним стояло щось, чого він боявся побачити найбільше.

А потім він раптом відвернувся.

Лише на мить.

Цієї миті Вальтерії було достатньо.

Вона зникла з його поля зору.

Віктор навіть не встиг повернути голову.

Вона опинилася позаду нього, схопила його за плечі й різко вп'ялася іклами в його шию.