КРОВ,ЩО КЛИЧЕ КРОВ

Вальтерія мчала до замку.

Холодне нічне повітря різало обличчя, розтріпувало волосся, забирало з губ залишки людського тепла. Вона бігла так швидко, що дерева обабіч дороги зливалися в суцільну чорну смугу.

З її іклів ще стікали тонкі краплі крові.

До світанку залишалося зовсім небагато.

Якщо сонце застане її посеред дороги, вона не встигне сховатися.

Тому Вальтерія не зупинялася.

Коли нарешті перед нею виринули знайомі башти замку, небо вже почало світлішати. Перші сірі відтінки ранку пробивалися крізь дерева.

Вона ледве встигла переступити поріг своїх покоїв.

Зачинила важкі штори, перекривши кімнату від найменшого проміння, і лише тоді дозволила собі видихнути.

Сили залишали її.

Вальтерія навіть не переодяглася.

Просто впала на диван і, ледь торкнувшись головою подушки, провалилася в сон.

Коли вона прокинулася, день уже давно вступив у свої права.

Замок жив своїм звичним життям.

На кухні готували сніданок, у коридорах було чути кроки слуг, десь унизу дзенькнув посуд.

Селестія чекала, поки Вальтерія спуститься.

— Нарешті, — усміхнулася вона. — Я вже думала, що ти проспиш до вечора.

— Мабуть, так і було б, якби ти мене не покликала.

Вальтерія сіла за стіл.

Їсти їй майже не хотілося.

У голові знову з'явився Дракула.

До опівночі.

Вальтерія опустила погляд.

Вона знала, що сьогодні має прийняти рішення.

Але замість відповіді її думки знову повернулися до іншого.

До корони.

Після сніданку вона повернулася до своїх покоїв і замкнула двері.

На столі, під темною тканиною, лежала її корона.

Вальтерія зняла покривало.

Золото блиснуло в напівтемряві.

Вона довго дивилася на неї.

Ця корона була не просто символом влади.

За нею стояла кров.

Смерті.

Зради.

Імена, які давно перестали вимовляти вголос.

Колись вона належала Ліліт — графині, дружині Дракули.

Про неї говорили пошепки.

Навіть через століття ніхто не знав, що насправді сталося з Ліліт.

Одні казали, що вона загинула.

Інші — що Дракула сам позбувся її, коли вона стала для нього небезпечною.

А були й такі, хто стверджував, що Ліліт просто зникла.

Без тіла.

Без сліду.

Без могили.

І тільки Дракула знав правду.

Але ніхто не наважувався запитати його.

Ліліт була не просто його дружиною.

Вона була однією з найжорстокіших правительок, яких коли-небудь знав світ вампірів.

Її боялися навіть ті, хто сам змушував інших тремтіти.

Казали, що Ліліт могла одним поглядом змусити цілий зал замовкнути. Вона не пробачала зради, не визнавала слабкості й ніколи не просила того, що могла забрати силою.

Та найстрашніше було інше.

Вона не прагнула, щоб її любили.

Їй подобалося, коли її боялися.

Вальтерія пам'ятала старі розповіді про бенкети в замку Ліліт. Туди приїжджали найвпливовіші вампірські роди, вклонялися їй, приносили подарунки, присягали у вірності.

А після опівночі двері залу зачинялися.

Іноді вранці з замку виїжджали не всі.

Навіть Нори колись боялася Ліліт.

Саме це вражало Вальтерію найбільше.

Якщо жінка, перед якою тремтіла Нори, одного дня просто зникла...

то що насправді могло статися між нею та Дракулою?

Вальтерія торкнулася корони.

Холодне золото обпекло пальці.

Вона відсмикнула руку.

На мить їй здалося, що корона стала важчою.

Наче в ній залишилося щось від тієї, кому вона колись належала.

— Чого ти від мене хочеш?.. — тихо прошепотіла Вальтерія.

Звісно, корона не відповіла.

Та десь у глибині душі вона вже знала:

сьогодні вночі їй доведеться зробити вибір.

Вечір настав непомітно.

О восьмій годині за вікнами вже стояла густа темрява.

Вальтерія спустилася до їдальні.

На столі горіли свічки.

Селестія вже чекала на неї.

Вальтерія сіла навпроти й одразу помітила щось дивне.

Селестія раз у раз поглядала на годинник.

Потім на неї.

Потім знову на годинник.

— Щось сталося? — запитала Вальтерія.

— Ні... — надто швидко відповіла Селестія. — Просто мені потрібно буде відлучитися у власних справах.

Вальтерія не надала цьому значення.

— Добре.

Селестія налила їй вина.

Її рука ледь помітно тремтіла.

Вальтерія цього не побачила.

Вона піднесла келих до губ.

Один ковток.

Селестія дивилася.

Другий.

Пальці Селестії стиснулися під столом.

Третій.

Вальтерія поставила келих.

— Ти сьогодні якась дивна.

— Втомилася, мабуть.

Вальтерія знизала плечима й знову взяла келих.

Ще один ковток.

Селестія поглянула на годинник.

20:07.

Їй потрібно було чекати.

Ще трохи.

Вальтерія допила вино.

— Я піду до себе.

— Добре, — тихо відповіла Селестія.

Вона дивилася їй услід, поки двері не зачинилися.

І тільки тоді дозволила собі видихнути.

Якби Вальтерія знала, що саме зараз задумала її найближча союзниця...

вона ніколи б не дозволила їй вийти з цієї кімнати.

Вальтерія піднялася до своїх покоїв.

Зняла корону.

Поклала її на стіл.

І раптом відчула дивну слабкість.

Спочатку вона подумала, що просто втомилася.

Але ноги стали важкими.

Очі самі заплющувалися.

Вона зробила кілька кроків до дивана.

— Що зі мною?..

Світ навколо поплив.

Вальтерія встигла спертися рукою на спинку крісла, але вже за мить провалилася в темряву.

Тим часом Селестія залишила замок.

Вона йшла швидко, майже бігла.

Її не зупиняв навіть дощ, який раптово обрушився на землю.