КОЛИ ПРОКИДАЄТЬСЯ ДРАКУЛА

Дорогою додому, в обіймах ночі, Вальтерія поверталася до замку вже істинною королевою.

На її руках ще залишалася засохла кров сільських жителів.

Вона зупинилася посеред лісової дороги.

Провела язиком по пальцях.

Кров була холодною.

Але бажання випити її — гарячим.

З кожним днем жага ставала сильнішою.

Наче щось усередині неї прокидалося.

І вимагало більшого.

Більшої кількості крові.

Більшої влади.

Більшої темряви.

Вальтерія ледь помітно усміхнулася.

Вона отримала корону.

Але чомусь цього виявилося недостатньо.

Їй хотілося повернутися до того села.

Закінчити розпочате.

Винищити всіх.

Не залишити жодного живого.

Думка про це була настільки приємною, що Вальтерія сама себе зупинила.

— Що зі мною відбувається?.. — тихо прошепотіла вона.

Відповіді не було.

Лише вітер ворушив гілки над її головою.

До замку вона повернулася дуже пізно

Щойно величезні ворота відчинилися, всі, хто зустрічав її, схилили голови.

Вампіри мовчки розступалися перед нею.

Хтось опускався на одне коліно.

Хтось схиляв голову так низько, що майже торкався нею підлоги.

Вальтерія йшла крізь них повільно.

Без усмішки.

Без подяки.

Тепер вони вклонялися не просто Вальтерії Рейн.

Вони вклонялися королеві.

У своїх покоях вона зачинила двері.

І лише тоді зняла  корону.

Вона була величною.

Позолочений метал холодно блищав у світлі свічок, а червоні діаманти нагадували застиглі краплі крові.

Вальтерія провела пальцями по одному з них.

Потім сховала корону.

Подалі від чужих очей.

Ніхто не мав знати, де вона її тримає.

Бо влада, про яку знають усі, рано чи пізно стає мішенню.

А Вальтерія вже знала, що мішенню може стати кожен.

Особливо королева.

Наступної  ночі вона знову вийшла з замку.

Місяць висів над лісом величезним срібним диском.

Вальтерія підняла голову.

Вона відчувала його енергію.

Наче місяць говорив із її кров'ю.

Наче знав про неї щось таке, чого не знала навіть вона сама.

Вона рвонула вперед.

Ліс розчинився навколо неї.

Гілки били по плечах.

Кущі чіплялися за чорну. шовкову сукню.

Каміння сипалося з-під ніг, коли вона мчала схилами пагорбів.

Вона не зупинялася.

Цієї ночі в неї була інша мета.

Перстень Дракули.

Вальтерія мала його викрасти.

І вона знала лише одне місце, де він міг бути.

Замок Віктора.

Коли дерева нарешті розступилися, перед нею постав він.

Темний.

Величезний.

Мовчазний.

Замок здіймався над землею, ніби виріс із самої ночі.

Його високі стіни губилися в тумані.

Навколо стояли масивні залізні ворота, обплетені золотими елементами.

За ними горіли поодинокі смолоскипи.

Вальтерія завмерла.

Навіть здалеку вона відчувала запах вампірів.

Багато вампірів.

Вона повільно рушила вперед.

Не до воріт.

Туди було надто легко.

Вона обійшла замок із боку, де дерева майже торкалися кам'яних стін.

Один крок.

Другий.

Третій.

Раптом з-за стіни почувся голос.

Вальтерія миттєво притиснулася до каменю.

Хтось ішов.

Вона навіть перестала дихати.

Кроки наближалися.

Зупинилися.

Тиша.

Вальтерія повільно визирнула.

Ніхто.

Вона ковзнула вздовж стіни й опинилася біля невеликого заднього входу.

Двері були прочинені.

Занадто легко і підозріло 

Вальтерія насторожилася.

Та все одно зайшла.

Усередині панувала темрява.

Вона зробила кілька кроків.

І завмерла.

Біля дверей стояв вампір.

Він тримав у руці срібну чашу.

У ній була кров.

Свіжа.

Її запах миттєво вдарив Вальтерії в голову.

Її зіниці розширилися.

Горло пересохло.

Інстинкт вимагав кинутися вперед.

Забрати чашу.

Випити все до останньої краплі.

Її пальці стиснулися.

Вальтерія заплющила очі.

— Ні...

Вампір раптом повернув голову.

Вона завмерла.

Ще секунда — і він її побачить.

Вальтерія ковзнула в тінь.

Вампір прислухався.

Потім повільно повернувся до своєї чаші.

Вальтерія видихнула.

Ледь чутно.

Вона рушила далі.

Коридор.

Ще один.

Сходи.

Кожен звук здавався надто гучним.

Кожна тінь — живою.

Вона проходила повз двері, за якими чула голоси.

Повз кімнати, де хтось сміявся.

Повз вампірів, які навіть не здогадувалися, що королева їхнього світу зараз стоїть за кілька кроків від них.

Нарешті попереду з'явилися високі двері.

За ними була головна зала.

Вальтерія вже хотіла пройти повз, коли почула голос.

— Що ж... задача не з простих.

Вона впізнала його.

Віктор.

Вальтерія повільно відступила в тінь.

Віктор сидів у головній залі сам.

Його обличчя було похмурим.

Він досі не міг змиритися з поразкою.

Корона мала належати йому.

А тепер вона була у Вальтерії.

Вальтерія дивилася на нього крізь прочинені двері.

Їй потрібно було відвернути його увагу.

Але як?

Вона рушила назад коридором.

Тихо.

Майже безшумно.

І раптом побачила одного з вампірів.

Він ішов прямо їй назустріч.

Вальтерія зупинилася.

Він помітив її.

— Ти?..

Вампір навіть не встиг договорити.

Вальтерія кинулася вперед.

Він замахнувся.

Вона ухилилася.

Його рука пройшла повз.

Вальтерія схопила його за горло й з усієї сили вдарила об кам'яну стіну.