ПОЛЮВАННЯ

Ніч уже давно поглинула землю.

Над лісом висів місяць — холодний, майже мертвий, і його світло ледь торкалося верхівок дерев. Туман стелився поміж корінням, чіплявся за каміння й повз до галявини, де за кілька хвилин мала пролитися кров.

Бліде обличчя Вальтерії під місячним сяйвом здавалося висіченим із мармуру.

Вона стояла посеред галявини й мовчки дивилася на тих, хто оточив її.

Морвейни.

Нори.

Ще кілька давніх династій, чиї назви вона знала з дитинства.

Їх було надто багато.

Набагато більше, ніж мало бути.

Вальтерія повільно перевела погляд з одного обличчя на інше.

— Ви серйозно?

Ніхто не відповів.

Вони просто стискали пальці, готуючи кігті.

Тоді Вальтерія усміхнулася.

Не від страху.

Від усвідомлення того, що її обдурили.

За давніми правилами цього поєдинку кожна династія мала битися сама за себе. Кожен мав право напасти на будь-кого. Сьогодні вони мали стати ворогами одне одному.

Але замість цього всі вони дивилися лише на неї.

— Отже, ось ваша гра...

Її голос був тихим.

Настільки тихим, що найближчий до неї вампір нахилив голову, намагаючись розчути слова.

— Ви вирішили спочатку прибрати мене.

Вальтерія підняла очі.

— Погана ідея.

Вона зникла.

Наступної миті вампір із династії Морвейнів відлетів убік, врізавшись спиною в стовбур старого дуба.

Вальтерія вже стояла перед іншим.

Кігті блиснули в місячному світлі.

Вона ухилилася від удару, схопила супротивника за плече й різко розвернула його до себе.

Її ікла вп'ялися в шию.

Вампір завив.

Вальтерія відпустила його лише тоді, коли той перестав чинити опір.

Вона відкинула його тіло вбік.

— Наступний.

На неї кинулися одразу троє.

Вальтерія не відступила.

Вона піднялася над землею так стрімко, що противники вдарили один одного замість неї. За секунду вона опинилася позаду одного з них і завдала удару в спину.

Хруснуло.

Вампір упав на коліна.

І саме тоді зліва з'явився ще один.

Вальтерія повернулася надто пізно.

Удар припав їй у груди.

Вона пролетіла кілька метрів і впала на землю.

На мить усе стихло.

Потім вона підняла голову.

На її губах з'явилася посмішка.

— Тепер моя черга.

Вона рвонула вперед.

Галявина перетворилася на хаос.

Кігті розтинали повітря. Вампіри зникали й з'являлися між деревами, переслідуючи один одного з такою швидкістю, що людське око не встигло б побачити навіть половини ударів.

Вальтерія билася так, наче народилася для цієї ночі.

Одного супротивника вона збила з ніг.

Другому вивернула руку.

Третьому завдала удару, від якого той відлетів у кущі.

Але їх було надто багато.

Щоразу, коли один падав, на його місце ставали двоє.

Вальтерія відчула, як сили починають залишати її.

— Вальтеріє!

Вона різко обернулася.

Її власні вампіри вже пробивалися крізь натовп.

— Не смійте стояти осторонь! — крикнула вона. — Це більше не бій!

Вони кинулися вперед.

І в ту ж мить Вальтерія побачила його.

Віктор.

Він стояв далеко від основної сутички.

Спокійний.

Непорушний.

Наче все це видовище було для нього лише виставою.

Він не поспішав.

Бо чекав.

Чекав саме того моменту, коли вона буде найслабшою.

Вальтерія відчула його раніше, ніж побачила.

Пізно.

Віктор з'явився позаду.

Його пальці стиснули її плечі.

Вона встигла лише повернути голову.

Ікла впилися в її шию.

Вальтерія скрикнула.

Гострий біль прошив усе тіло з якого просочилася багряна кров...

Віктор відпустив її.

Вона впала на землю.

На снігу під нею розтікалася темна кров.

На кілька секунд Вальтерія не рухалася.

Віктор дивився на неї згори.

— Ти завжди була занадто впевненою в собі, — промовив він.

Вальтерія спробувала підвестися.

Не змогла.

Її пальці ковзнули по холодній землі.

Віктор зробив крок ближче.

— Залишилося зовсім трохи.

Вальтерія заплющила очі.

На мить навіть їй здалося, що цього разу він переміг.

А потім вона почула крик.

Її союзники прорвалися крізь оточення.

Один із них кинувся просто на Віктора, змусивши того відступити.

Другий ударив вампіра з  династії Авернів.

Третій став між Вальтерією та її ворогами.

— Вставай!

Вальтерія розплющила очі.

Вона побачила простягнуту руку.

Схопила її.

І піднялася.

Повільно.

Хитаючись.

Але піднялася.

На її обличчі вже не було страху.

Лише лють.

— Я ще не закінчила.

Вона різко розвернулася й ударила найближчого ворога.

Той навіть не встиг захиститися.

Вальтерія зникла в темряві.

Вона більше не збиралася перемагати їх силою.

Тепер вона мала перемогти інакше.

Хитрістю.

Вона побігла.

Між деревами, через туман, повз оголені корені й мокрі камені.

Позаду ще лунав бій.

Крики.

Удари.

Виття.

Але поступово все це залишалося далеко позаду.

Вальтерія мчала до людського поселення.

І невдовзі побачила перші будинки.

Невеликі.

Тихі.

Майже всі вікна були закриті.

Десь за фіранкою ворухнулася чиясь постать.

Хтось побачив її.

І одразу відсахнувся.

Вальтерія зупинилася.

Повільно вдихнула холодне нічне повітря.

— Нарешті.

На порожній вулиці з'явилася жінка.

Вона поверталася додому.

Спочатку навіть не помітила Вальтерію.

А потім підняла голову.

Їхні погляди зустрілися.

Жінка завмерла.