КРОВ СТАРШОГО БРАТА

Вальтерія вперше за багато років відчула справжній страх.

Не через війну.

Не через армії, що збиралися біля її кордонів.

Не через корону, яку вона могла втратити.

Нори.

Саме це ім'я змусило її на мить забути, як дихати.

Вона стояла біля високого вікна, стискаючи пальці на холодному підвіконні, коли в пам'яті раптом спливли слова її батька.

«Якщо колись почуєш це ім'я знову — не намагайся домовитися. Тікай.»

Тоді вона була ще дитиною.

І не розуміла, чому батько, який ніколи не боявся нікого, вимовляв це ім'я майже пошепки.

Тепер розуміла.

Нори колись були частиною Рейнів.

Точніше — їхньою кров'ю.

Батько Вальтерії мав молодшого брата — Віктора.

З самого дитинства між ними не було любові.

Їхні батьки вважали, що це звичайне суперництво.

Двоє хлопчиків.

Одна кров.

Один трон.

Одна майбутня влада.

Вони були переконані, що з віком брати подорослішають і забудуть дитячі образи.

Вони помилилися.

З роками ненависть лише ставала глибшою.

Віктор ніколи не приховував, що вважає старшого брата негідним влади.

А батько Вальтерії не міг пробачити Вікторові одного — він ніколи не схиляв перед ним голови.

Коли Віктор оголосив, що залишає родину Рейн і створює власну династію, у замку запала тиша.

— Ти не можеш просто піти, — сказав тоді старший брат.

Віктор лише усміхнувся.

— Можу.

— Ти відрізаєш себе від власної крові.

Віктор повільно подивився на нього.

— Ні.

Він зробив паузу.

— Я забираю з собою ту її частину, яку ти ніколи не зміг підкорити.

Так з'явилися Нори.

Династія, створена не заради миру.

А заради помсти.

Минуло кілька десятиліть.

І одного дня Нори прийшли до Рейнів не з пропозицією.

Вони прийшли з армією.

Та війна стала однією з найкривавіших в історії двох родів.

Віктор перемагав.

Крок за кроком.

Замок за замком.

І зрештою війна закінчилася поєдинком двох братів.

Один на один.

Батько Вальтерії загинув тієї ночі.

А Віктор зник.

Разом із ним зникли й Нори.

Ніхто не знав, куди вони поділися.

Одні говорили, що їх перебили.

Інші — що вони втекли далеко на північ.

А найстаріші вампіри шепотіли зовсім інше.

Що після перемоги над братом Віктор уклав угоду.

З самим Дракулою.

І відтоді Віктор був не просто представником старої крові.

Він став його підопічним.

Тому, коли Вальтерія побачила на горизонті прапори Норів, вона вперше за багато років зрозуміла:

цього разу проти неї виступила не просто династія.

Повернулося минуле.

Вальтерія вийшла вперед.

Чорна сукня розвівалася на вітрі, торкаючись трави подолом. Довге волосся спадало на плечі, а холодний нічний вітер раз у раз відкидав пасма з її обличчя.

Позаду, серед густих хащів, чекали її воїни.

Вони мовчали.

Гострили кігті.

Чекали лише одного наказу.

Навпроти стояв чоловік.

Високий.

Спокійний.

Небезпечно красивий.

На його обличчі не було жодної ознаки старіння.

Ніби час ніколи не наважувався торкнутися його.

Віктор.

Він повільно усміхнувся.

— Моя люба племіннице.

Вальтерія не відповіла.

Віктор зробив кілька кроків уперед.

— Не думав, що продовжу війну з Рейнами через стільки років.

— Ти не продовжуєш війну з Рейнами.

Віктор підняв брову.

— Невже?

— Ти прийшов за мною.

Його усмішка стала ширшою.

— Ти завжди була розумнішою за свого батька.

Вальтерія зробила крок уперед.

— Не смій говорити про нього.

— Чому?

— Ти вбив його.

На кілька секунд між ними запала тиша.

Віктор повільно нахилив голову.

— Ні, Вальтеріє.

Він зробив крок назустріч.

— Я переміг його.

— Ти називаєш це перемогою?

— А як іще?

— Вбивство власного брата ніколи не буде перемогою.

Віктор тихо засміявся.

— Дивно чути це від дівчини, яка збирається винищити половину династій цього континенту.

Погляд Вальтерії став крижаним.

— Ти багато знаєш.

— Я знаю достатньо.

— Тоді ти знаєш і те, що я не віддам тобі свою землю.

— Мені не потрібна твоя земля.

Вальтерія на мить замовкла.

— Тоді чого ти хочеш?

Віктор подивився на неї уважніше.

— Твоя корона.

Вона усміхнулася.

— Ти запізнився. Я ще навіть не стала королевою.

— Саме тому я тут.

Вальтерія звузила очі.

— Думаєш, я слабша за тебе?

— Ні.

Віктор зробив ще один крок.

— Я думаю, що ти досі не розумієш, у що втрутилася.

— Тоді поясни.

Віктор на мить замовк.

— Ти думаєш, що воюєш за корону.

Він нахилився трохи ближче.

— А насправді всі навколо тебе воюють за твою кров.

Вальтерія завмерла.

Віктор усміхнувся.

— Нарешті я бачу той самий погляд.

— Який?

— Той, що був у твого батька перед смертю.

Її очі спалахнули.

— Ти нічого про нього не знаєш.

— Я знав його краще, ніж ти думаєш.

— Ти його ненавидів.

— Ненависть — це почуття для слабких.

Віктор випростався.

— Я його боявся.

Ці слова змусили Вальтерію замовкнути.

— Ти?

— Так.

Вперше усмішка зникла з його обличчя.

— Бо твій батько був єдиною людиною, яка могла мене зупинити.

Вальтерія дивилася на нього, не кліпаючи.

— Але він помер.

— Саме так.

— І тепер ти думаєш, що зможеш перемогти мене?

— Ні.

Віктор усміхнувся знову.

— Я знаю, що зможу.