КРОВ ЩО УСПАДКОВУЄ ВЛАДУ

Наступного вечора, щойно над лісом зійшов місяць, Леді Вальтерія наказала відкрити збройні зали.

У замку вперше за багато років пролунали дзвони війни.

Їхній глухий передзвін розходився кам'яними коридорами, спускався у внутрішній двір і губився серед чорних дерев. Вампіри один за одним залишали свої покої. Старші династії, воїни, мисливці, слуги — усі знали, що відтепер мир закінчився.

Вальтерія стояла біля високого вікна й дивилася, як у дворі запалюють смолоскипи.

— Підняти всі загони, — наказала вона. — Жодного воїна не залишити в замку.

— А якщо Рейни нападуть першими?

Вальтерія повільно повернула голову.

— Вони вже напали.

Її голос був спокійним.

Надто спокійним для тієї ночі.

Війна не починалася з першого удару меча.

Вона починалася значно раніше.

З наказів.

З підготовки.

Зі страху.

У нижніх залах замку вампіри перевіряли зброю. Срібні клинки тут вважалися майже безглуздими — їхні вороги давно навчилися обходити старі людські легенди. Натомість кожна династія мала власні способи вбивства.

Короткі мечі.

Довгі списи.

Темні луки.

Кинджали, загартовані в спеціальних сумішах, рецепти яких передавалися в родинах століттями.

Воїни Вальтерії одягали чорні обладунки, на яких був вигравіруваний знак їхньої династії — троянда з довгими шипами.

У стайнях готували коней.

У кухнях кипіла кров.

У підземеллях рахували запаси.

А в найглибшій частині замку старійшини схилилися над картою земель.

Чотири династії.

Чотири території.

Чотири армії.

І лише одна корона.

Та Вальтерія знала дещо, чого не знали інші.

Якщо Рейни справді вирішили виступити проти неї, вони не могли бути самі.

Вона наказала перевірити кожного союзника.

Кожного посланця.

Кожен замок, із яким її династія мала угоди.

І тоді з'ясувалося найгірше.

Три роди перестали відповідати на її листи.

Ще два відкликали своїх воїнів.

А один із тих, кого Вальтерія вважала найближчим союзником, уже кілька тижнів таємно скуповував зброю.

Її вороги готувалися давно.

Просто вона не хотіла цього бачити.

Вальтерія стиснула пальці на краю столу.

— Отже, вони всі проти мене.

Старійшина опустив голову.

— Схоже на те, Ваша величносте.

Вона усміхнулася.

Не від страху.

Від люті.

— Тоді вони зробили помилку.

Вальтерія підвелася.

— Вони дали мені причину перестати бути милосердною.

Цієї ночі вона майже не спала.

Не тому, що боялася війни.

Вона думала про те, скільки крові проллється.

Про людей, які навіть не знали, що за їхні землі вже почалася боротьба.

Про вампірів, які більше не повернуться до своїх замків.

Про корону.

І про те, чому вона так сильно хотіла її отримати.

А потім пам'ять повернула її туди, де все почалося.

До лісу.

До маленької дівчинки, яку колись звали не Вальтерією.

Вікторією.

Їй було десять.

Вікторія була зовсім не схожа на ту жінку, якою стане багато років потому.

Вона сміялася.

Бігала босоніж по траві.

Збирала польові квіти.

І вірила, що її мати знає відповіді на всі запитання.

Її мати, Ліора, була звичайною селянкою.

Вони жили бідно.

Іноді настільки бідно, що ввечері на столі не залишалося нічого, крім сухого хліба.

Ліора часто говорила, що не голодна.

Але Вікторія бачила, як мати дивиться на її тарілку.

Бачила, як сама відсуває останній шматок їжі.

Дівчинка тоді ще не розуміла, що мати віддає їй усе, що має.

Одного вечора Вікторія прокинулася від тихого плачу.

Ліора сиділа біля вогнища й витирала сльози.

— Мамо?

Жінка здригнулася.

— Ти не спиш?

Вікторія підійшла до неї й маленькими долонями витерла сльози з її обличчя.

— Чому ти плачеш?

Ліора усміхнулася.

Але та усмішка була страшнішою за сльози.

— Нічого, доню.

Вона міцно обійняла дівчинку.

— Ходімо.

— Куди?

— На прогулянку.

Вікторія здивувалася.

Ніч уже давно опустилася на село.

Але вона не ставила зайвих запитань.

Вона довіряла матері.

Саме тому пішла за нею.

Ліс зустрів їх холодом.

Дерева стояли настільки густо, що місячне світло майже не проникало крізь гілки.

Десь далеко завив вовк.

Потім ще один.

Вікторія міцніше стиснула мамину руку.

— Мамо, мені страшно.

— Не бійся.

— Куди ми йдемо?

Ліора не відповіла.

Вона лише прискорила крок.

Вікторія ледве встигала за нею.

Гілки чіплялися за сукню.

Колючки дряпали ноги.

Кілька разів дівчинка падала.

Але мати щоразу піднімала її й вела далі.

Чим глибше вони заходили в ліс, тим сильніше Вікторія відчувала, що відбувається щось неправильне.

А потім між деревами з'явилося світло.

Попереду височів замок.

Чорний.

Величезний.

Його гострі башти здіймалися над лісом, а у вузьких вікнах тремтіли червоні вогні.

Вікторія зупинилася.

— Хто там живе?

Ліора подивилася на замок.

— Ті, до кого нам не можна наближатися.

— Тоді навіщо ми прийшли?

Жінка не відповіла.

Вона лише присіла перед донькою.

Поцілувала її в чоло.

— Я хочу з тобою пограти.

— У що?

— У хованки.

Вікторія засміялася.

На її обличчі вперше за цей вечір з'явилася щира радість.

— Добре!

Ліора погладила її по волоссю.

— Рахуй до десяти.

— А ти сховаєшся?

— Так.

— А потім я тебе знайду?

Ліора ледве стримала сльози.

— Обов'язково.

Вікторія заплющила очі.