КОЛИ КРОВ СТАЄ ЗАКОНОМ

Люди боялися цього лісу.

Про нього говорили пошепки, ніби навіть саме слово могло привернути чужу увагу.

Старі казали, що після заходу сонця дерева там стають чорними, а туман стелиться між ними не від холоду, а від крові тих, хто колись наважився перейти невидиму межу.

Матері лякали ним дітей.

Мандрівники обминали його за багато миль.

А мисливці, які випадково заблукали серед темних дерев, воліли краще провести ніч у лісі серед вовків, ніж побачити світанок на землях вампірів.

Бо за межею людського світу починався інший.

Світ, де людина не була господарем.

Світ, де кров мала більшу цінність за золото.

І де смерть могла стати не покаранням, а милістю.

Серед безлічі стародавніх династій, що протягом століть ділили між собою землі, наймогутнішою вважалася династія Вальтерії.

Її замок височів над чорними лісами, мов вирізаний із самої ночі.

Високі вежі губилися в тумані.

Вузькі вікна світилися багряним світлом.

А над головною брамою висів герб роду — чорна троянда, з пелюсток якої стікали три краплі крові.

Там правила Леді Вальтерія.

Вона була вампіршею, перед чиїм ім'ям схиляли голови навіть ті, хто ненавидів її.

Її боялися.

Її поважали.

Її ненавиділи.

Але найбільше — їй підкорялися.

Вальтерія правила вже багато десятиліть і за цей час перетворила свої володіння на найсильніше королівство вампірів.

Її закони були простими.

Жорстокими.

Непохитними.

І писалися вони кров'ю.

Не тваринною.

Людською.

Якщо людина випадково переходила кордон її земель, у неї залишалося лише два шанси.

Втекти.

Або померти.

Але Вальтерія особливо цінувала тих, хто намагався чинити опір.

Вона вважала, що страх має бути заслуженим.

І тому ніколи не дозволяла своїм підданим забувати, хто насправді володіє цією землею.

Проте навіть Вальтерія не була єдиною, хто мав владу.

Далеко за межами її королівства існували інші династії.

Сильні.

Старі.

Небезпечні.

Одні правили горами, де замки ховалися серед вічного снігу.

Інші контролювали південні землі, де ночі були довшими, а людських поселень — більше.

Були й ті, хто жив біля моря та збирав данину з прибережних міст.

Вампірські роди не визнавали людських королів.

Для них людські монархи були лише тимчасовими правителями, яким дозволяли існувати доти, доки вони приносили користь.

Справжня влада належала тим, хто жив вічно.

І між цими династіями існувало старе правило.

Не нападати першими.

Не переходити кордони.

Не проливати кров іншого роду без причини.

Так тривало століттями.

Поки одного дня Вальтерія не вирішила, що старі правила більше їй не потрібні.

Вона стояла біля високого вікна свого замку й дивилася вниз.

На подвір'ї десятки вампірів чекали її наказу.

Серед них були воїни.

Радники.

Представники знатних родів.

І ті, хто роками мріяв побачити, як непохитна династія Вальтерії нарешті впаде.

Леді повільно повернулася до них.

На її пальці блищала перстень із чорним каменем.

— Скільки ще ми будемо ділити те, що належить нам? — запитала вона.

У залі запала тиша.

Ніхто не наважився відповісти.

Вальтерія усміхнулася.

— Вони мають замки.

Вона зробила кілька кроків уперед.

— Мають землі.

Ще крок.

— Мають армії.

Її погляд став холоднішим.

— Але вони мають те, чого немає в нас.

Вона зупинилася.

— Страху перед нами.

Хтось із присутніх ледь помітно здригнувся.

А Вальтерія лише тихо засміялася.

Вона вже знала, що робитиме далі.

Війна не починається тоді, коли проливається перша кров.

Війна починається значно раніше.

Коли хтось уперше вирішує, що має право забрати чуже.

І цієї ночі Леді Вальтерія прийняла саме таке рішення.

Вона хотіла не просто залишатися наймогутнішою.

Вона хотіла, щоб інших династій більше не існувало.

Щоб усі корони належали одному роду.

Її роду.

І щоб над усіма землями вампірів залишилася лише одна влада.

Влада Вальтерії.

За вікном панувала холодна осінь.

Вальтерія любила її найбільше.

Їй подобалося, як вітер зривав останнє листя з дерев, як туман стелився над лісом, приховуючи старі дороги, а ніч приходила раніше, ніж люди встигали запалити світло у своїх домівках.

Для неї осінь була часом влади.

Вдень Леді Вальтерія майже не залишала меж свого замку. Вона ховалася від сонячного світла за товстими кам'яними стінами, серед темних залів, високих арок і важких оксамитових завіс.

Але щойно над лісом згущувалася ніч, замок оживав.

Слуги запалювали свічки.

Відчинялися важкі двері.

У коридорах лунали тихі кроки.

А сама Вальтерія займала своє місце на троні.

Він стояв посеред великої зали, висічений із чорного каменю й обплетений шипами червоних троянд.

На деяких із них ще залишалися краплі крові.

Людської.

Вальтерія повільно піднесла до губ келих.

Насолоджувалася.

Вона любила кров тварин.

Але людська була зовсім іншою.

Вона мала смак страху.

Смак відчаю.

Смак життя, яке ще кілька секунд тому належало комусь іншому.

Саме тому люди боялися навіть наближатися до її земель.

Про вампірів, що жили в Чорному лісі, ходили легенди.

Говорили, що вони не старіють.

Що їхні замки стоять століттями.

Що вночі вони виходять на полювання.

І що той, хто випадково переступить межу їхніх володінь, назад уже не повернеться.

Але найстрашнішими були історії про Вальтерію.

Про Леді, чиї закони були написані кров'ю.