Академія Блеквуд

Академія Блеквуд стояла далеко від цивілізації, серед скелястих гір північної Шотландії, де густі хвойні ліси поступово переходили в кам'янисті схили, а вузькі гірські дороги губилися серед туманів. Найближче містечко знаходилося за кілька десятків кілометрів, і навіть до нього можна було дістатися лише однією дорогою, що звивалася між урвищами та густими заростями старих дерев. Мобільний зв'язок тут працював із перебоями, громадський транспорт не курсував, а випадкові подорожні практично ніколи не забредали в ці місця. Колись вона була родовим маєтком однієї з найвпливовіших британських сімей, проте згодом її перебудували на закритий навчальний заклад для дітей із заможних та впливових родин. За високими кам'яними мурами розташовувалися навчальні корпуси, бібліотека з кількома поверхами, спортивний комплекс, гуртожитки та старий парк, який простягався аж до лісу. Головна будівля з темного каменю зберегла готичні вежі, вузькі аркові вікна й масивні дубові двері, а її фасад був настільки величним, що навіть після трьох років навчання Ембер іноді ловила себе на думці, що академія більше нагадує середньовічний замок, ніж сучасний навчальний заклад.

Тут навчалися діти політиків, власників міжнародних корпорацій, спадкоємців старовинних родів та людей, чиї прізвища регулярно з'являлися на сторінках ділових видань. Вступити до Блеквуду було непросто, а залишитися в ньому — ще складніше. Від учнів вимагали не лише високих академічних результатів, а й бездоганної дисципліни, тому не кожен, хто міг дозволити собі оплату навчання, витримував тут навіть першого року. Ембер не належала до тих, кому доводилося докладати надмірних зусиль, аби відповідати очікуванням академії.

Вона сиділа біля високого вікна на останньому ряду, підперши щоку долонею, і слухала лекцію з історії європейських політичних систем. За вікном повільно пливли низькі сірі хмари, затуляючи вершини гір, а пориви вітру час від часу змушували голі гілки старих дерев торкатися шибок. У класі було тепло, пахло старим деревом, папером і кавою, яку викладач поставив на край свого столу ще на початку заняття.

— Як бачимо, — професор Гаррісон поправив окуляри й перегорнув сторінку своїх нотаток, — влада рідко зосереджується в руках однієї людини випадково. Найчастіше цьому передують роки підготовки, укладання союзів і поступового усунення тих, хто може становити загрозу. Історія неодноразово демонструвала нам, що навіть наймогутніші родини можуть втратити свій вплив, якщо припускаються однієї серйозної помилки.

Ембер ледь помітно підняла брову. Вона не записувала лекцію, хоча з першого погляду здавалося, що її увага цілком зосереджена на викладачеві. Усі необхідні матеріали вона прочитала ще напередодні, а повторно занотовувати те, що вже знала, не бачила жодного сенсу. Її зошит залишався майже порожнім, якщо не рахувати кількох коротких записів на полях.

— Міс Вейн, — раптом пролунав голос професора.

Вона повільно перевела погляд на нього.

— Так?

— Можливо, ви поясните нам, чому деякі родини зберігали вплив протягом століть, тоді як інші втрачали все вже за одне покоління?

Кілька студентів повернули голови в її бік. Хтось ледь помітно всміхнувся, очікуючи, що Ембер знову відповість із тією самою байдужістю, з якою зазвичай реагувала на будь-які спроби привернути її увагу.

Вона відкинулася на спинку стільця.

— Тому що гроші не гарантують розуму, професоре. А влада, здобута завдяки чужим заслугам, рідко переживає тих, хто її отримав.

У класі на мить запанувала тиша.

Гаррісон уважно подивився на неї, після чого ледь усміхнувся.

— Досить цинічно, але не позбавлено сенсу.

— Іноді це одне й те саме.

Хтось тихо пирснув, але Ембер навіть не повернула голови. Вона не потребувала схвалення однокурсників і давно перестала звертати увагу на те, що вони про неї думали. За три роки в Блеквуді вона так і не знайшла собі друзів. Власне, ніколи особливо й не намагалася. Дівчата з її курсу спершу пробували запрошувати її на спільні вечері, вечірки та вихідні в містечку, проте швидко втрачали інтерес, коли розуміли, що Ембер не збирається підтримувати беззмістовні розмови, ділитися особистими подробицями чи вдавати зацікавленість чужими проблемами. Хлопці також не надто часто наважувалися до неї заговорити, хоча причиною цього була не лише її відстороненість.

Ембер Вейн мала зовнішність, яка мимоволі привертала увагу. Висока, струнка, з витонченою фігурою, довгим темним волоссям і виразними блакитними очима, вона вирізнялася серед однокурсників навіть тоді, коли намагалася залишатися непомітною. Її пухкі губи рідко торкалася усмішка, а погляд був настільки холодним і прямим, що більшість людей воліла не затримувати на ньому увагу надовго. Вона не була сором'язливою чи невпевненою в собі — навпаки, Ембер чудово знала, яке враження справляє, і ніколи не вважала за потрібне його пом'якшувати. До того ж її прізвище було відоме далеко за межами академії. Родина Вейнів володіла величезною бізнес-імперією, до складу якої входили міжнародні інвестиційні компанії, мережі готелів, нерухомість у кількох країнах та частки в десятках інших підприємств. За життя її батьки входили до переліку найбагатших людей країни, а після їхньої смерті статки родини перейшли до єдиної спадкоємиці.

Ембер було лише кілька місяців, коли вони загинули в автомобільній аварії. Відтоді вона практично нічого про них не пам'ятала. Її дитинство минуло під наглядом опікунів, приватних викладачів і персоналу, який виконував свої обов'язки бездоганно, але ніколи не міг замінити родину. Про батьків їй розповідали небагато, а фотографії, які залишилися в маєтку, були чи не єдиним зв'язком із людьми, яких вона так і не встигла пізнати.