Розділ 4

Лілея ступила у світло, і під ногами зникла твердь. Вона падала — не вниз, не вгору, а вглиб себе. Відчуття було водночас знайомим і чужим, ніби вона вже колись проходила цей шлях. Тільки тоді поруч був Раян.

Перед очима миготіли образи: закривавлена троянда, замок серед бурі, очі, що палали кольором грому — і його обличчя. Раян. Той, кого вона кохала. Той, хто зрадив. Той, хто… повернувся.

Падіння закінчилося різким поштовхом. Вона опинилася посеред покрученого лісу, де дерева виглядали, наче виросли зі снів. Тиша тут була не природною — вона дихала.

— Ти знайшла вхід, — пролунав голос.

Він був низький, знайомий… і водночас відсторонений.

Раян стояв біля ріки, що текла вгору. Його волосся було темніше, ніж вона пам’ятала, а очі — глибші. Не лише змінився. Він став іншим.

— Що ти робиш тут? — спитала Лілея, не підходячи ближче.

— Те саме, що й ти, — він не посміхнувся. — Шукаю правду. Шукаю… тебе.

Вона мовчала. Бо правда була — вона теж шукала його. Не як коханого. А як відповідь.

— Ти пам’ятаєш усе? — обережно спитав він.

— Майже. — Вона дивилася на нього прямо. — А ти пам’ятаєш, як залишив мене серед палаючого замку?

Він знизив очі.

— Мені сказали, що ти загинула. Що я не зможу тебе врятувати. Я… повірив їм.

— Ти завжди віриш тим, хто зручно бреше?

— А ти… завжди зникаєш, коли треба боротися?

Її серце стиснулося. Стара рана розкрилася. Але вона вже не була слабкою дівчиною в білому. Вона була тією, що вижила.

— Це місце — порожнина між світами, — сказав Раян. — Тут спить істина про твоє походження. І про те, ким ти станеш.

— А ти? Ти також прийшов за силою?

— Ні. Я прийшов, щоб спокутувати провину.

Тиша між ними тривала довго. Але коли вони рушили далі, то вже йшли поруч.

І ліс мовчки спостерігав, знаючи: ті двоє колись уже пройшли через вогонь. Тепер — вони йдуть через тінь.