ПІСЛЯМОВА. ПРО ТЕМПЕРАТУРУ НАДІЇ

ПІСЛЯМОВА. ПРО ТЕМПЕРАТУРУ НАДІЇ
Ця історія не народилася з фантазії.
Вона народилася з холоду.
З того холоду, який не просто морозить тіло, а змінює спосіб мислення. Коли ти перестаєш думати про плани й починаєш думати про завтра. Коли тепло стає не комфортом, а цінністю. Коли світло — не фоном, а подією.
«Температура надії» — це не роман про майбутнє.
І не роман про війну.
Це роман про людину в точці між ними.
Святослав — вигаданий персонаж.
Але його страхи, його сумніви, його повільне повернення до життя — цілком реальні. Я бачив їх у людях навколо. У вчителях, які залишалися в холодних школах. У тих, хто не поїхав. У тих, хто пережив зиму й вийшов з неї іншими.
Кріокамера в цій історії — не технологія.
Це метафора.
Ми всі по-своєму були в ній.
Хтось — дні.
Хтось — місяці.
Хтось — роки.
І коли війна відступає, найскладніше — не вижити.
А прокинутися.
Прокинутися в світі, де:
тепло більше не потребує боротьби;
тиша не означає небезпеку;
майбутнє знову потребує рішень.
Ця книга — не про перемогу як фінал.
Вона про перемогу як відповідальність.
Про те, що після темряви не з’являється готове світло. Його треба вчитися не гасити. Не сприймати як належне. Не замінювати простими відповідями.
Я не знаю, яким буде наше майбутнє.
Але я знаю, яким воно не має бути: — холодним до пам’яті,
— байдужим до вибору,
— глухим до тих, хто мовчить.
Надія — це не віра, що все буде добре.
Надія — це готовність жити далі, знаючи ціну.
Якщо після цієї книги вам захотілося: — берегти тепло, — не спрощувати правду, — слухати тишу, — і все ж іти вперед,
значить, вона написана не дарма.
Бо температура надії —
це не градуси.
Це здатність людини
залишатися людиною
після всього.