ЧАСТИНА VII. ТЕМПЕРАТУРА НАДІЇ Розділ 46. Урок без підручника

ЧАСТИНА VII. ТЕМПЕРАТУРА НАДІЇ
Розділ 46. Урок без підручника
Святослав прокинувся раніше, ніж потрібно.
Не від тривоги — від звички. У 2026-му ранок завжди починався з перевірки: чи є світло, чи не замерзла вода, чи можна сьогодні їхати до школи. У 2076-му світ був стабільним, але тіло ще не вірило в це повністю.
Він лежав кілька хвилин, дивлячись у стелю. Тиша була рівною, без загроз. І саме в цій тиші з’явилося питання, якого він не очікував:
А що я сьогодні скажу?
Не що поясню, не яку тему візьму, а саме — що скажу.
Підручника не було. Програми — теж. Марина вчора лише усміхнулася, коли він запитав:
— А план уроку?
— Якщо він у тебе вже є в голові — добре, — сказала вона. — Якщо ні — ще краще.
Ця відповідь не заспокоїла.
Святослав ішов до школи повільно. Не тому, що боявся — радше тому, що не хотів втратити відчуття моменту. Місто жило своїм життям, і він більше не відчував себе стороннім. Але школа… школа завжди була для нього територією сенсу.
Простір, у який він зайшов цього разу, був іншим. Меншим. Тут не було великих поверхонь чи активного руху. Лише коло стільців і кілька людей — різного віку, різного досвіду.
— Це всі? — тихо спитав він у жінки, яка його впустила.
— Це ті, хто сьогодні тут, — відповіла вона. — Решта — прийдуть іншим разом.
Святослав кивнув і сів у коло. Не навпроти — разом.
— Доброго дня, — сказав він і відчув, як це слово звучить інакше, ніж колись. — Я не знаю, який у нас сьогодні урок. Тому пропоную почати з питання.
Хтось усміхнувся. Хтось насупився.
— Якого? — спитав чоловік років тридцяти.
— Простого, — відповів Святослав. — Чого ви боїтеся, коли чуєте слово “помилка”?
Запала пауза. Не напружена — робоча.
— Що доведеться починати спочатку, — сказала дівчина з темним волоссям.
— Що хтось буде сильнішим, — додав хлопець.
— Що не виправлю, — тихо сказав чоловік постарше.
Святослав слухав уважно. Не перебивав. Не коментував одразу.
— А тепер скажіть, — продовжив він, — хто з вас колись робив відкриття без помилки?
Ніхто не відповів.
— От бачите, — він злегка всміхнувся. — У моєму часі ми часто вчилися так, ніби помилки — це слабкість. А насправді це інструмент.
— Інструмент чого? — спитала дівчина.
— Руху, — сказав він. — Без помилки немає напрямку. Є лише повторення.
Він не вставав. Не підходив до дошки. Не вмикав поверхні. Слова самі знаходили місце.
— Я був учителем у час, коли світ ламався, — продовжив Святослав. — І знаєте, що ми тоді зрозуміли? Що формули працюють лише тоді, коли люди беруть відповідальність за їх застосування.
— Ви про війну? — спитав хтось.
— Про життя, — відповів він. — Війна просто знімає маски.
Урок плив. Не за планом — за логікою живої розмови. Вони говорили про рішення, про страхи, про те, як алгоритми можуть бути точними — і водночас помилятися, якщо вихідні дані задає людина без сумніву.
— А якщо сумніви заважають? — запитав хлопець із першого ряду.
Святослав замислився.
— Сумніви заважають тоді, коли ти намагаєшся їх позбутися, — сказав він. — А коли ти їх приймаєш — вони стають запобіжником.
Хтось записував. Хтось просто слухав.
Коли заняття закінчилося, ніхто не встав одразу. Це було дивне, майже забуте відчуття — коли не хочеться тікати.
— Ви завтра будете? — спитала та сама дівчина.
Святослав не відповів одразу.
— Якщо ви прийдете — я буду, — сказав він.
Вийшовши надвір, він відчув втому. Але не виснаження — ту правильну втому, після якої хочеться жити, а не сховатися.
Марина чекала біля входу.
— Ну як? — спитала вона.
— Я не встиг усе пояснити, — сказав він.
— Це й добре, — відповіла вона. — Пояснення закінчуються. Діалог — ні.
Він усміхнувся.
— Я думав, що втратив уміння вчити.
Марина похитала головою.
— Ти втратив підручник. А не сенс.
Святослав подивився на будівлю школи. Вона більше не здавалася чужою.
Урок без підручника не дав відповідей. Але він повернув головне — відчуття, що знання — це не те, що передають. Це те, що розділяють.
І в цьому світі, де так багато вже сталося, це було найнадійнішим початком.