12 січня 2022 р.

— У чому річ? Ти дивишся туди вже двадцять хвилин.

Еля махає рукою перед моїми очима у даремних спробах привернути увагу.

— Та що з тобою! — вона бере моє обличчя у свої долоні й силою повертає до себе. — Що ти там побачила?

«Якого біса? Якого біса ти так говориш? Думаєш, якщо твій біль минув, це означає, що і в інших минеться?» — звучать у моїй голові слова Уляни. Її роздратувала сказана мною фраза про те, що всі проблеми можна розв'язати й будь-який біль з часом минає. Після цього випадку ми більше не говорили. Вона не відповідає на дзвінки, її місце у третьому ряду порожнє. Вона обороняється дистанцією.

— Нічого. Нічого я там не побачила.

— Доброго ранку, студенти. — вимовляє викладачка, проходячи кабінетом.

Вона починає лекцію, розповідаючи про те, що таке текстури та фактури в малюнку і водночас пояснює нам нове завдання. Я раз у раз відкриваю блокнот, роблю короткі нотатки й накидаю попередні ескізи. Ближче до кінця пари, коли викладачка вже донесла всю інформацію і веліла розпочинати виконання завдання, Еля вмикає на телефоні відеоролик англомовного ютуб-блогера. Сперши телефон на пенал, вона передає мені один бездротовий навушник. Я киваю «дякую». Слухаючи його тлом, ми з головою поринаємо в роботу, і так виходить, що пропускаємо навіть перерву.

Друга, тобто остання на сьогодні пара, добігає кінця. Музика з колонок, яка є дзвінком, що повідомляє про кінець заняття, затоплює коридор. Я залишаю будівлю під супроводом монологу Елі, що прямує слідом. Вона говорить про свої стосунки. На подвір'ї ми прощаємось.

Таксі підкидає мене до ТРЦ, де я йду до тренажерної зали. Найчастіше я заявляюсь до «Sport Life» в ті моменти, коли хочеться відірватися від нав'язливих думок.

Біля години другої я закінчую, переодягаюся, йду з центру. Прямую додому, де прийнявши контрастний душ, знову беруся за навчання. Пізніше снідаю салатом і котлетою з сочевиці. Точніше, вечеряю, але оскільки це перше приймання їжі за день, можна висловитися й так — снідаю. І з чистою совістю близько години валяюся в ліжку, перечитуючи книгу Кафки. Ввечері виходжу на прогулянку з собаками.

Коли повертаюся назад у квартиру, виявляється, що за час моєї відсутності кіт встиг побувати на столі й перевернути кухоль, розливши безкофеїнову каву на кілька ескізів та зошит з історії. Я несу рулон паперових рушників та витираю стіл. Зошит та ескізи, що вимокли наскрізь, кидаю на батарею і сідаю просто на підлогу.

Мить я просто сиджу і бездумно дивлюся на них. Аркуші розм'якли, чорнило попливло. Що тепер робити? Чорт з ними, з ескізами, але що робити із зошитом? Переписувати конспекти за цілий семестр? Я просто сиджу і  дивлюся. У голові лише одна думка — що мені робити із зошитом? Зараз я не знаю, що робити із зошитом, а далі що? Як я справлятимусь далі? Вчора в коледжі мене ніби паралізувало. Я зависла, стояла, дивилася в нікуди. Раптово перестала почувати та відчувати. Я мовчала. Перед очима був кадр з минулого. Коли через якийсь час я усвідомила його, порожнеча розвіялася. Стало бридко. Я наповнилася огидою до себе, до своєї безпорадності та немічності, до своєї неповноцінності. Мене здолало бажання чи вмитися, чи роздряпати собі обличчя. Я знову не змогла впоратися з власними спогадами. А тепер, безглуздо розглядаючи батарею, я не можу навіть дати відповідь на просте запитання.

Що мені, зжерти, чи що, цей зошит?

* * *

— Там є декілька мов — англійська, іспанська, каталонська…

— Каталонська? — перериває тата Олесь.

— Так, юначе, на сьогодні планшета досить. — звертається до Макса мама, переступаючи поріг кухні, з якої долинає запах листкового пирога з грушею, сиром брі та медом.

— Ну, мамо, мені тут ще трохи, просто раунд дограти…

— Я схожу до Уляни,— кажу я, пропускаючи повз вуха всі їхні розмови.

— Добре… Тебе щось турбує? — запитує мама, переводячи погляд на мене.

— Глобальне потепління.

— Йди, але не затримуйся надовго, Анечко. Пізно вже.

Я взуваю білі чоботи, накидаю пуховик і виходжу з квартири.

Коли я бачу себе у відбитті однієї з машин на паркувальному майданчику, то з жахом усвідомлюю, що вже пройшла повз Ретровіль. Здається, я знову випала з реальності.

Чоловік, що залишає будинок, притримує мені двері. Піднявшись на потрібний поверх, зупиняюся біля квартири без номера. За цей час я навчилася знаходити потрібні двері, навіть не перебудивши всіх сусідів своїм стукотом у кожну. Натискаю на квадратну кнопку дзвінка декілька разів, а після беруся за дверну ручку. Вона з легкістю піддається. Всередині мене починає зароджуватися неприємне відчуття. Прочинивши, я обережно заглядаю в квартиру. Цієї ж миті до мене долинає брязкіт скла, що б'ється.

— Уляно! Як можна бути такою безрукою? — слід за тим роздратований жіночий голос. — Господи… Це була склянка з нового набору.

— Вибач. Я ненавмисно.

— А що ти скажеш на те, що вчора мені зателефонувала кураторка і сказала, що ти знову прогулюєш пари? Що, це теж «ненавмисно»? — вибухає громом чоловічий голос. — Вона мені все розповіла. Що ти мовчиш? Уляно, ти можеш хоч іноді мізки вмикати? Вони в тебе вже зовсім атрофувалися, так? Я плачу гроші за твоє навчання, ти маєш бути вдячна!

— Досить. Я вже сказала, що не хотіла.

— Ти на кого підвищуєш голос? Ти що, хочеш знову залишитися без гулянь і телефона? Без їжі? Ти цього домагаєшся?

Стілець скрипить, проїхавшись ніжками по підлозі, роздратовані вигуки виплескуються в спину крокам, що віддаляються. У глибині коридору вимальовуються обриси похмурої Уляни, що прямує в мій бік, і чоловіка, який з червоним і спотвореним від люті обличчям наздоганяє її, крокуючи широкими кроками.

— Як же ти дістала! Думаєш, без тебе проблем мало? Ліпше б твоя мати зробила аборт!

Завмираючи у нестямі від сорому і жаху, що роздирають її, вона не знаходить сил відповісти, почуваючись беззахисно.

— Ти не вмієш поводитися, коли до тебе ставляться по-доброму. Ще раз ти не послухаєшся чи підвищиш голос — вдарю. Ти мене зрозуміла?