20 грудня 2021 р.

— Паніка та розпач. Прямо як вдома.

Почувши знайомий прокурений голос, я розплющую очі й бачу перед собою білі плити підвісної стелі. Трохи піднявши голову, вловлюю поглядом Уляну, що увійшла до кабінету, і шурує в мій бік з виглядом буддійського просвітника.

— Ти вмерла чи просто втомилася? — схиляючись наді мною, якби ненароком цікавиться вона.

Підійматися з підлоги я не поспішаю. Цього ранку кабінет особливо заповнений учнями, які юрбляться в черзі на семестровий перегляд, схвильовано перераховуючи роботи. А я й не проти бути останньою.

— Я всю ніч малювала те, на що мала цілий семестр.

— Репутацію ватажка прокрастинаторів тобі гарантовано. — «хвалить» Уляна.

Вона  на відміну від мене всі завдання закінчила вчасно і навіть взяла додаткові, хоча над кожною з картин сиділа декілька днів — старалася, постійно переробляла, приділяла велику увагу дрібницям.

— Руда, якщо серйозно, ти, як завжди, виконала лише третину завдань, а отримаєш таку ж високу оцінку, як і в мене.

— Це називається професіоналізм,— посміхаюся я і знову заплющую очі.

* * *

Хмари у безкрайньому небі розчиняються як вершкове морозиво в ранковому глясе, роблячи його досконалим, чистим та ясним. Легкий вітер плутає локони волосся, наче зіткані з зірочок, пропахлі морозом і гарбузовими кексами.

— Знаєш, — Уляна вивуджує з пачки цигарку і вирівнює крок зі мною. — Якщо їх колись знімуть з продажу, я власноруч відкрию завод з виробництва.

— Оце відданість.

— Ще б пак, — жуючи край цигарки, бубонить вона, шарячи по кишенях у пошуках запальнички. — У них менше відчаю на нуль цілих п'ять десятих грама.

— А я маю намір жити сто років, — заявляю я зі сталевою впевненістю в голосі, перед цим уловивши краєм ока напис під плівкою «куріння вбиває».

— Чи не забагато?

— Це мало.

— Багато.

— Хіба жити не цікаво? На мою думку, сто років навіть не достатньо. Хто знає, що буде у майбутньому?

— Може, нас нарешті захоплять роботи, — підхоплює Уляна. — І що ти робитимеш, коли стукне сто?

— Помру щасливою. — збавляючи крок, я обережно переступаю з плитки на бордюр, стаючи трохи вище від Уляни. — А потім реінкарнуюсь, — жартую, а в щенячому погляді стільки тепла, що можна зігріти Антарктиду. — І зустріну тебе знову.

Я крокую вперед, намагаючись утримувати рівновагу.

— Злазь, а то звалишся.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Руда.

Я відчуваю дотик руки Уляни до своєї й те, як вона переплітає наші пальці. З кожним вдихом легені заповнюються щемкою ніжністю. Холод її рук, що пахнуть попелом і віденськими вафлями зі сніданку, поколює кінчики моїх пальців.

Мені не бридко від цього, я не почуваюся брудною. Це якийсь особливий, чистий дотик.

— То ти віриш у реінкарнацію?

— Не те щоб вірю... Просто мене лякає, що після смерті нічого немає, — чесно зізнаюся я. — А тебе не лякає?

— Мене лякає, що після смерті щось є.

Бордюр закінчується. Зістрибуючи з нього, я м'яко розтискаю пальці, але Уляна, міцніше стиснувши мою долоню, запихає її в кишеню свого чорного пальта.

Серце б'ється з такою силою, ніби спійманий голуб, що тріпоче у руках. Я опускаю погляд, розглядаючи крихітні камінці під ногами.

Ми доходимо до підземного переходу та спускаємось у метро. У гомін і відлуння голосів, вереск і стукіт коліс об рейки, пориви холодного повітря та запах старих каменів, тунельної вогкості й гарячого пилу, який розігрівається на залізних деталях.

«Обережно, двері зачиняються» — і вагон, здригнувшись, пірнає у чорну діру.

* * *

Ми зупиняємось біля полиць з пивом.

Уляна бере бірюзову бляшанку, а я без зайвих роздумів сусідню, білого кольору — все одно не розуміюся. Цієї ж миті компанія підлітків з одного і декілька жінок з іншого боку, заходять сюди, до алкогольного відділу. Загубившись у густому натовпі я ловлю своїм поглядом її — у куточках очей, що містять у собі мороз ранкової синяви, збираються крихітні складочки. Кришталева мить — риси Уляни пом'якшуються в усмішці одними очима, і мені здається ніби все навколо стає легким, зрозумілим і правильним. Метелики у животі божеволіють, і я спільно з ними.

Я відчуваю, як прудко життя тече по моїх венах, віддається веселим буркотом, пульсує і світиться, світиться, світиться. Все навколо просякнуте життям — не лише люди, їхні короткі діалоги та усмішки, а й холодильники з охолодженою газованкою, металеві стелажі, бляшані банки й пляшки з міцного скла, плитка під ногами, стіни, навіть стелі з чорними кульками камер на них.

Я почуваюся живою.

— Хей, вісімнадцять є? — запитує висока білявка з рожевими сережками-бубонцями, що підійшла до нас.

— Мені вже було і вісім, і десять.

— Рахується? — Уляна киває на підтвердження моїх слів.

— Ну, якщо вам продають, то рахується. Можете і нам допомогти? — вона невпевнено відводить погляд, трохи нахиляється до Уляни й продовжує на півтону тихіше, ніби готується розповісти таємницю світу. — Цигарки підженеш?

— Можу.

— Супер! І щось... — блондинка переводить невизначений погляд на полиці. — Що завгодно. Ось… Який напій мені найбільше підходить?

— Ну, — Уляна без особливого ентузіазму кидає погляд на стелаж. — Темний «Козел». Одна з подруг блондинки пирскає та штовхає її під бік.

— Давай ліпше це, — дівчисько вказує на нижню полицю.

Уляна бере пару коктейлів у матових пляшках зеленого кольору.

— Зустрінемось на виході.

— Окей.

На шляху до каси у мене ніяк не виходить вивідати в Уляни секрет того, як вона вільно купує алкоголь і цигарки, бувши при цьому неповнолітньою. Вже коли в них з касиркою зав'язується діалог і в процесі Уляна світить липовим паспортом, до мене доходить, що це, чорт забирай, було очевидно.

Коли ми виходимо на вулицю і вона віддає коктейлі компанії підлітків, я беру в неї чек «Сільпо» і в самому низу знаходжу надруковане дрібним шрифтом передбачення: «Ваші дивні вчинки принесуть користь». Вдоволено усміхаючись, пхаю його до своєї кишені. Ми проходимо повз пам'ятник і фонтан, сідаємо на лавочку навпроти, і я обертаюся, кидаючи погляд на засніжений газон — згадується, як у травні ходила тут босоніж по траві та збирала каштани.