29 жовтня 2021 р.

Ранок зустрічає пряним запахом прованських трав. Чіпляючись за ковдру, в якій умиротворено сопе Старк, я накриваюся з головою і крізь образи зі снів розумію, що Еля вже запікає цвітну капусту з сиром на сніданок.

Лише за п'ятнадцять хвилин до пари з комп'ютерних технологій я все ж таки зіскрібаю себе з ліжка і чимчикую у ванну кімнату, жахливо позіхаючи й потираючи очі, ніби альпійський бабак, який щойно прокинувся після  семимісячного сну.

Після пізнього сніданку та дистанційних пар я думаю з відтінком усмішки — скоро треба буде збиратися. Еля ставить на повтор найпам'ятніші треки групи «Один в каное» і вивалює на ліжко косметику, попутно розмірковуючи вголос про те, що вдягнути.

Нам необхідно щонайменше години три, щоб зібратися. Спершу я вирішую потанцювати біля підлогових дзеркал, потім Еля застряє в нужнику, після чого йде розмова про долю Сальвадора Далі та ще бог знає скільки невідкладних дурниць. Словом, таксисту ми створюємо всі умови, щоб він почувався учасником «Формули 1». У нього, хвала Великому Вибуху, вистачає холоднокровності не розгубитися, тож незабаром ми прибуваємо до академії.

На вході до приміщення холу нас вітають мерехтливі промені прожекторів. Ритміка з колонок, яку насилу можна назвати приємною, мішається з гулом голосів і сміху. Я окинула побіжним поглядом присутніх — уздовж стіни парочки та сором'язливі дівчата, біля столу, віддалік від піаніно, крутиться локальна компанія студентів, що розливають напої; за ними — самопроголошені діджеї, які сперечаються про музичний супровід. Трохи далі студенти з різних спеціальностей, що розбилися на групи, на чолі з одним завзятущим жартівником на кожну. У центрі зали в самому розпалі хореографічні танці, адже як-не-як це заклад для творчої інтелігенції.

Варто зазначити, що ніхто з прийдешніх напередодні Дня всіх святих не прийшов одягненим у повсякденне — всі мають дуже яскравий вигляд у продуманих образах, карнавальних лахах і гримі.

— Он вони, йдемо! — радісна Еля тягне мене за рукав, коли я вішаю своє біле пальто на гачок вішалки.

— Елю! Ми вже думали, ти не прийдеш! — одна з дівчаток одразу ж ловить її в свої обійми.

— Трохи затримались.

— На дві з половиною години, кажучи точніше. — відпиваючи газованку з великого одноразового стакана, констатує брюнетка в чорному піджаку.

— Краще пос...

— Так-так, знаю я твою філософію!

— От і добре. — Еля бере мене під руку.

На мить моєї долоні торкається її долоня. Шкіра до шкіри. Гидко. Я ховаю долоні у рукавах із тонкої тканини.

— Знайомтеся, це Ганна, — розпочинає церемонію знайомства Еля.

— Це Ганна, — тільки коли з серйозним виглядом я показую на себе, до мене доходить, що я зробила.

Хвиля доброго сміху, що раптово накриває нас із головою, свідчить про гарний початок знайомства.

— Ти така гарна… — трохи згодом із захопленням каже володарка чорного піджака. — Я помічала тебе на об'єднаних парах з історії.

— Я хотіла сказати те саме! — додає інша дівчинка.

— Так, ти дуже естетична. Я підписана на тебе в Інсті.

— Чути такі слова від дівчаток, які самі мають вигляд принцес… Щоправда, дуже приємно. — щиро відповідаю я.

— А де Лола? — перериває раптовим запитанням Еля.

— У тільті.

— Чому це? — вона підвищує тон, намагаючись перекричати пісню, що б'є по вухах.

— А ти не знаєш? Вони зі Святом порвали. Лола лизалася з його найліпшим другом.

— Серйозно?

— Вона нібито не хотіла зраджувати йому. — встряє білявка. — Але коли ми з хлопчиками пішли, і вони з Вовою залишилися вдвох…

— Лола каже, що вона не хотіла.

— А Вова сказав, що їй на Свята було начхати.

— Мені вона сказала, що…

— Пити хочу. Тобі взяти щось? — схилившись до Елі, запитую я.

— Ні, дякую.

Пробираючись крізь розпалений натовп, я натикаюся на високого хлопця, що загородив шлях.

— Можна познайомитися? Ти з чотирнадцятої групи, першокурсниця, так?

— Так, але…

— Я фотограф-початківець. Чи не хочеш стати моделлю для фотосесії? Ти дуже вродлива, — пропускаючи повз вуха мої слова, він схиляється ближче.

— Дякую, але це мене не цікавить.

— Це безплатно. Наполягаю!

Я натягую на себе найпохмуріший вираз, на який  здатна, мовляв, пригальмуй, мене нічим не пройняти.

— Ні, дякую.

Роблячи крок убік і зіштовхуючись з дівчинкою, я миттю відчуваю неприємний холод. По моїй білій сукні в квіточку розтікається липка содова.

— Вибач! — перепрошує вона.

— Не переймайся.

Я зовсім забуваю про напої та Елю, про компанію, про своє пальто, і прямую до виходу, вловлюючи ледь чутний у гомоні натовпу голос хлопця, який щось вигукує мені в слід.

Діставшись до вбиральні, я зупиняюся біля однієї з раковин і змочую тканину крижаною водою з-під крана в спробі відмити фіолетову пляму. Повертатися назад до зали зовсім не хочеться. Тягнучи час, я дивлюся в дзеркало, з зайвою старанністю поправляючи чубчик і поділяючи пальцями руді локони.

За спиною лунає шпаркий грюк дверей кабінки. Звук струменя води, який ударяється об кераміку, раптом стає глушильним. У відображенні я бачу темну фігуру, що віддаляється. Вона навіть не обертається у мій бік.

Серце мало не зупиняється, коли, поспішаючи до виходу, я плутаюсь у павутинні почуттів.

На залитому нічним чорнилом дворі порожньо і тихо. Вдихаючи крижане повітря і щулячись, я ступаю до лавок, які, здається, розташовані на самому краю світу.

— Уляно?

Подовжене каре, чорний колір, сигарета. Це не вона. Цього не може бути. Я помилилася?

— Йди, — прилітає у відповідь.

— Що?

— Ти все чула.

— Я думала… — вимовляю я, схрещуючи на грудях руки, чи то в спробі зігрітися, чи закритися. — Я хочу поговорити з тобою.

— Я надто зайнята псуванням легень, — хрипить вона, підносячи сигарету до губ. — Йди.

— Не піду, — я твердо вирішую стояти на своєму.

Не зводячи безбарвного погляду з моїх очей, Уляна робить ще пару тяг і повільно видихає дим. Мені здається, що це зовсім інша людина. Не та, яку я знала раніше.