5 вересня 2019 р.

Я відчиняю двері. В кабінеті стоїть слабкий запах олійної фарби, розчинника, що не вивітрився, і смолистого соснового дерева. Приміщенням гуляє легкий, блаженно прохолодний вітерець, що потрапляє з відчинених вікон. Літо неохоче поступається осені, ліниво збираючи по кишенях парасольки кульбаб і пожитки радості. Незрозуміло звідки пахне свіжістю дощу, хоча в безкрайньому небі ані хмаринки, пахне золотим пилом хризантем, що відцвітають, пахне шекспірівськими трагедіями та прийдешньою тугою.

Тієї ж миті, коли я переступаю поріг, душа йде в п'яти. У мене, схвильовану та зворушену вересневою атмосферою, хльостко прилітає щось маленьке. Опішивши, я опускаю очі, помічаючи ванільну цукерку в целофановій обгортці, що закотилася під стілець. Нескладно здогадатися — вона призначалася комусь, хто розгублено пискнув за моєю спиною.

— Вибач, — з упевненістю підійшовши до мене, дівчинка поправляє двома пальцями великі й акуратні окуляри в тонкій нікелевій оправі, які з'їхали на кінчик носа, усипаний ластовинням. — Як тебе звати?

У неї бліда шкіра, обвітрені вуста й блакитні  з білими прожилками  очі. Я помічаю, що на її голові панує повний безлад — світле, як і брови з віями, волосся, нагадує лютневий сніг. Воно зібрано в дві скуйовджені кіски з ледь помітною синьо-зеленою фарбою на кінчиках, що майже змилася.

На дівчинці широкі, жовті штани в клітинку, безрозмірне худі  кольору вологого асфальту, на якому виділяється напис «Given up», і заокруглені блискучі чоботи з жовтою стрічкою довкола підошви. Червоні.

— Нічого страшного… Мене звати Анна. А тебе?

— Не пам'ятаю, — зі сміхом відповідає вона.

— Анечко! — Кіра, що сидить біля вікна, помітивши мене витягає з вух навушники і жваво посміхається.

— Вітаю!

З нею я познайомилася під час літньої пленерної практики, зійшовшись на спільній любові до візуальних новел та аніме.

Кіра на голову нижче за мене. У неї пряме волосся, підстрижене під каре з чубчиком. Зараз воно освітлене, а на маківці вже видніються  темні корені, що відросли.

Їй подобається грати в комп'ютерні ігри та слухати «Suicideboys». Подобаються об'ємні чорні речі, енергетики, насамперед берн зі смаком яблука та ківі, випадкові фотографії, мультфільми та японська їжа. Кіра захоплюється Лайлою та Лізою, дівчатками з одинадцятого класу. Їй хочеться стати такою ж класною, як вони. А ось чого вона не витримує, так це жартів про її зріст та нефорів.

— Салют, Назаре, — кидаю я, обираючи собі дерев'яний планшет.

— Він не відповість, — квапиться поінформувати мене Кіра.

— Що з ним?

Я зі щирою зацікавленістю скоса дивлюся на хлопчика з зачіскою, схожою на грибочок. Він вимірює кроками кабінет.

— Назар не може змиритися з тим, що люди  в середньому  живуть лише чотири тисячі тижнів.

— Невже справді так мало?

— Так…

Залишаючи сумку, я підминаю під себе ноги та кладу на них дерев'яний планшет з аркушем акварельного паперу. Переді мною — величезний натюрморт. Композиція зі скляної пляшки синього кольору із сухоцвітами, глечика, двох склянок та витягнутого черепа якоїсь невідомої істоти.

— Я закохалась. — раптом заявляє Кіра.

— У Назара? — несміливо запитую я.

— Ти що, збожеволіла? Ні, звісно, ні!

— А в кого?

Пригадуючи всіх хлопців, у яких ця цікава панночка встигла закохатися за той короткий термін, який ми знайомі, я зовсім плутаюсь у здогадах.

— У Ваню. Ми познайомилися на цвинтарі. Він такий загадковий... — із побожним захопленням протягує Кіра.

— Ти впевнена, що він не зомбі?

— Так, адже зомбі не п'ють Капризон.

На перерві ми йдемо сидіти під сходи, обговорювати запаморочливі дрібниці та жувати грінки «Flint» зі смаком томатів. Після уроку втрьох їдемо в аніме магазин «Pulsar», де Кіра купує собі перші кольорові лінзи червоного кольору, про які так давно мріяла. В автоматі на виході ми купуємо за десять гривень лимонний чай, який на смак більше нагадує льодяники.

Дорогою до метро слухаємо рок-гурт «Сметана band» і розповідаємо Назару про сталкера Кіри, а коли він їде, вирушаємо до Дримтауна, де гаємо час за створенням чудового дизайну для телефону. Втім, легко видруковуємо фотографію в автоматі та підкладаємо під прозорий чохол. Виходить мило. Після того ми ходимо районом, Кіра показує мені свою школу. У кіоску біля неї ми купуємо Мівіну, заварену в стаканчиках, і їмо на лавці біля майданчика.

Дихання вітру ледь відчутно лоскоче зелені верхівки дерев, що марно намагаються дотягнутися до синього неба. Біля узбіччя  в розніженій тиші  клубочиться янтарно-вогняне листя. Ми з Кірою замовкаємо, щоб не злякати цей теплий момент.