Розділ 1. І жили вони довго й щасливо. В якійсь іншій історії.

Малі дівчатка вірять у випадкову зустріч з принцом. Малі дівчатка мріють, що принц стане їхньою щасливою долею. Малі дівчатка впевнені, що це буде добра казка.  

Малі дівчатка помиляються.

…Коли падіння нарешті припинилося, мені вистачило сил, аби відштовхнутися долонями від розтрощеної стінки поштової карети й викотитися назовні. Холодне повітря заповнило легені, сніг забився у вилоги рукавиць й за комір, обпікаючи шкіру вогнем. З-за спини знов долинуло те саме моторошне виття, яке було чутно за мить до падіння. Я миттєво підхопилася на ноги й озирнулася: нічого, крім чорнильно-чорних дерев на сніговому тлі та накатаної дороги, що зникала за вигином пагорба в декількох десятках кроків попереду. Всю поверхню дороги вкривали друзки, розсипані пакунки з речами й деталі механізму карети, яку хвилину тому розтрощила невідома сила.  

Трясця: скринька! Треба знайти скриньку раніше, ніж до неї дістануться нападники, ким або чим би вони не були!

Видертися на дорогу через замети виявилося не такою вже легкою задачею, проте тричі впавши й ледь не вивихнувши щиколотку, я це зробила. Квапливо роззирнулася — яскраво-червоний оксамит, яким було обернуто дорогоцінний вантаж, мав впадати в око в цьому чорно-білому оточенні, проте нічого схожого видно не було. От же! Вочевидь, ремінь кріплення скриньки виявився достатньо міцним, й зараз вантаж несеться уперед разом з залишками карети й переляканими кіньми.

На відміну від візника, чия кремезна фігура стирчала дупою догори зі ще одного замету.

— Гей! Ви живі? — я дісталася чоловіка, продираючись по глибокому снігу.

— А щоб тебе! А щоб твоя матінка та з бісовими синами…

Розбиратися в подробицях цих милих побажань я не стала, тому просто допомогла чоловіку відкопатися й всістися в більш правильному положенні. 

— Ах ти суча ж ти дочко!

Ліва нога візника вигиналася під неприродним кутом, під випнутою тканиною штанів, цілком ймовірно, зяяла неабияка рана. Що ж, принаймні зрозуміло, що допомоги від візника чекати немає сенсу й доведеться розбиратися самій. Чоловік торкнувся пошкодженого місця й завив не гірше за невідомих створінь в лісі.

— Тихо. — Я затиснула йому рота рукавицею й судомно озирнулося. — Нас з вами не помітили, тож не варто привертати увагу. — Чолов’яга розгублено кліпнув й кивнув. Зміряв мене оцінювальним поглядом, мабуть, чекав, що лаятися, верещати й скаржитися на життя буду я, а не він. — Хто це був? Скільки їх було? Ви їх запам’ятали?

Його очі округлилися від жаху, він заперечливо помотав головою. Я прибрала руку, й візник видихнув пошепки:

— Двоє чи троє, не розгледів, надто швидко все сталося. Сірі, кашлаті, з пазурами.

— Вовки? 

— Ні-ні, не вовки. Зовсім не вовки, панно. Ці вищі й ходять на двох ногах.

— Люди в шкурах? — от тільки поціновувачів маскарадів мені й не вистачає!

— Це… Та ні, послухайте ж…. Це кошмар якийсь… В житті такого не бачив! Ай як боляче!

— Та тихіше! 

Виття знову повторилося, але на якійсь іншій ноті: болісній, відчайдушній, ще й значно тихіше, наче здалеку. Я випросталася, уважно прислухалася, та ліс ніби вимер. Мозок поспіхом зауважив одразу кілька деталей. Карету буквально розірвало навпіл — отже, напад здійснив або надзвичайно великий звір, або магічно обдарована людина. Звірів зацікавив би запах їстівного, тобто, нас з візником, та ніхто досі не клацав зубами й не капав на нас слиною. Звичайні дрібні розбійники, мабуть, вже збирали б розкидані речі й порпалися в вантажі, але дорога лишилася порожньою. Та й, чесно кажучи, не чула я про розбійництво у лісах південного Ноктеліону, де постійно вартують озброєні загони. Скоріше вже скидалося на цілеспрямовану засідку чи замах, але в цьому разі нападник мав бути в біса швидким та розумним, адже ніхто не знав, що я їхатиму саме тут, саме сьогодні. 

— О! 

Розуміння сяйнуло в голові яскравим спалахом: ймовірно, засідка таки була, але чекали не на мене, тому й не поспішають показуватися. Накоїли лиха, схибили, зрозуміли це і втекли. Втім галасу все одно підняли багато, та й до тракту, де постійно чергує варта, лишилося буквально нічого. Отже, якщо пройти трохи далі, є ймовірність або знайти коней, залишки карети й скриньку, або натрапити на патруль й попросити захисту.

— Сидіть тут, — сухо кинула я візнику, розуміючи, що все одно вибору в нього немає. — Я покличу когось на допомогу й повернуся, — й не чекаючи згоди, рушила уперед. 

Мої розрахунки виявилися майже ідеальними: у двохстах метрах за найближчим пагорбом тупцювали й нервово фиркали коні. Від їхніх спітнілих тіл валив пар, а переплутана упряж та залишки карети — з яскравим оксамитовим пакунком, пристебнутим до сидіння — намертво заплуталися в густій парості молодих дерев, не даючи переляканим на смерть тваринам втекти остаточно. Трохи осторонь знайшлися й троє вартових. Проте — мертві. Тіла було розкидано по снігу в неймовірних позах, щось ніби зламало й пом’яло людей, наче молодий очерет, а витоптаний сніг навколо ряснів червоними калюжами.

До горла підкотила нудота, я відсахнулася, затуляючи рота, послизнулася й незграбно з'їхала в широкий яр по інший бік дороги, де, нарешті побачила хоч когось живого.

— Не рухайся, — наказав мені незнайомець напружено й різко.