12. Холодна зустріч

Другий день подорожі почався так само, як і перший – барон та його люди (не рахуючи двох скалічених слуг, яких залишили відлежуватися на постоялому дворі) вирушили вперед і зайняли позицію в авангарді, і лише коли їх постаті майже розтанули у ранковому тумані, з воріт виїхала Наєль та її ескорт.

Мстив приготувався був знову нудьгувати, але вже за дві години, коли побачив попереду скупчення коней та людей, зрозумів, що день вийде цікавим. І не помилився.

Барон чекав на них, а декілька його людей зі зброєю наготові роз’їхалися у різні боки, не гублячи, однак, з виду основну частину загону. Наєль під’їхала до решток спаленого возу і без особливих емоцій поглянула на обгорілий скелет, що його хтось прибив величезними цвяхами до почорнілих уламків. У повітрі стояв сморід крові та горілої конини.  

- Кочівники. Якось рано вони цього року почали виїжджати так далеко вглиб узбережжя. – прокоментував Мстив, не чекаючи запитань. Він залишив свого коня і вже вештався туди-сюди, розглядаючи місце бійні. 

- Звідки ти то взяв? Може просто бандити. – сказав один з лицарів при бароні. Сам барон тим часом, приглушено матюкаючись, одягав через голову файно вироблену дрібнокільчасту кольчугу, яка до того їхала з іншою поклажею на окремій кремезній коняці.

- Доказ номер раз. – Мстив підійшов до кінського трупа та ногою торкнувся морди. – Бачите золотисті колоски у пащі? Степовики обожнюють коней. І хоча це не заважає їм їх вбивати, вони завжди, коли є час та можливість, проводжають їх на небесне пасовище. За допомогою ріснянки. Збирають цю траву восени, сушать, і вона може лежати роками. Кожен раз, коли вони йдуть у набіг, кочівники мають при собі запас для таких от випадків. І самі жують, звичайно.

 - Вони вірять, що якась трава приведе дух коня на небо? – засумнівався інший лицар Деніск.

- Ну вона ж відправляє на небо їх самих, хай і не надовго? – усміхнувся Мстив.

- А, то це щось на кшталт дурману. – сказав ще хтось з почету барона.

- Не знаю, ніколи не був у вас на заході, але думаю, схоже, якщо судити з назви. – кивнув головою Мстив і продовжив. – Доказ номер два. Тут на тому трупі, що не згорів, а також на кінському, є сліди від стріл. Але їх усі забрали. Не полінилися вирізати з тіл. Навіть уламки.

- Це для них така цінність? – у голосі лицаря чулась щира цікавість. Люди барона вочевидь ніколи не забиралися так далеко на схід континенту і не стикалися з кочівниками Великого Степу.

- Уяви собі, що ти їдеш полем день, два, три, і не бачиш жодного дерева. -  пояснив Мстив. – І ти, напевно, їх чудово зрозумієш. 

- Якщо ти так добре їх знаєш, блазню, то може розкажеш нам, скільки їх було і коли все це сталось? – уїдливо запитав барон. Він вже вдів броню та шолом і тепер виглядав не просто бундючним багатієм, а надзвичайно небезпечним бундючним багатієм. Також він з підозрою поглядав на Наєль, яка, здається не була ні здивована, ні налякана тим, на що вони натрапили дорогою до Чорнорова. Молода чаклунка не готувала захисні чари і взагалі не давала взнаки, що їй цікаво те, що тут сталось. Схоже, їй була просто неприємна ця затримка.  

- Було їх, напевно, з дюжину – стандартний малий загін. Дванадцять для них священне число. – пояснив Мстив. – Якби їх було більше, то вони б не зупинилися тут, а доїхали б до постоялого двору чи хоча б села, яке ми проїхали пів години тому, і навели б там шороху. А сталось…  сталось це рано-вранці. Ці люди виїхали з того самого села ще до сходу сонця, і кочівники їх перехопили,  забрали вантаж, прибили одного з селян до воза і підпалили. Жертвоприношення Кенару. Потім вони забралися звідси тим же шляхом, що і прийшли.

- На схід чи північ? – вперше подала голос Наєль. Мстив не став цього разу перепитувати «Накажете відповісти?» чи ще якось дражнити оточуючих. Він просто знизав плечима та відповів те, що думав.

- Деякий час вони точно їхатимуть назад по дорозі, просто тому що так зручніше. Але вони прийшли з півночі, на північ і повернуться. Я не думаю, що ми їх зустрінемо, якщо просто рушимо далі до Чорнорова. Біля великого міста багато поселень,  а кочівники знають, що місцеві легко переб’ють такий маленький загін. Навіть якесь невелике село зможе дати відсіч. Люди тут звикли, що степ поруч. Тому кочівники трошки побешкетували і поскакали назад.

- То це не розвідка якоїсь навали? Не набіг? – запитав Деніск. 

- Звичайно, це набіг. Але крихітний. Максимум декілька маленьких загонів по дюжині вершників. – відповів Мстив, вже сідаючи на коня. – Вони розділилися ще десь у степу, і не з’єднаються, поки не повернуться.

- Леакх? – запитала Наєль.

- Леакх. Інакше не було б жертви. – кивнув Мстив. 

Слуги Наєль полегшено загомоніли, але гості з заходу тільки спохмурніли, не розуміючи, що відбувається.

- Можете знімати броню, бароне. Це не грабунок. Це ритуал. Жертвоприношення. Вони не підстерігатимуть нас, бо їм треба щосили гнати коней, щоб встигнути повернути додому талан, який вони тут здобули, спаливши цього селянина. – пояснила чаклунка аристократу. - Багато племен степовиків мають таку веселу літню традицію. Їм потрібна людська жертва богу. Одна за весь рік. Зазвичай вони ловлять для цього когось зі своїх же. Між племенами багато крові, і це не важко. Або використовують приреченого на смерть.

- Але цього року деякі вирішили взяти своє тут, на узбережжі. – помітив один зі слуг чаклунки. – Це погано. Дуже погано.