РОЗДІЛ 2 МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

2.1 Методологічні підходи та методи історичної науки

З давніх часів люди намагалися залишити про себе пам'ять для нащадків. З іншої сторони, нащадки завжди намагалися відновити навіть ту пам'ять, яка вже була втрачена. Так виникає історія. Зрозуміло, що одного бажання для відшукання істини в історичній дійсності недостатньо, потрібно дотримуватися певних правил або принципів, застосовувати методи, не цураючись при цьому імпровізацій. Основні принципи історичної науки визначив у праці «Методи історичного дослідження» І.Д. Ковальченко [49, с. 32-33]:

• Принцип істини завжди стоїть на першому місці, оскільки вищою метою і цінністю історичного пізнання вважається істина.
• Принцип конкретності говорить про те, що предмет дослідження не можна розглядати поза межами контексту історичної дійсності, також не можна предмет дослідження визначати як звичайну копію іншого історичного предмету, вдаючись таким чином до звичайних тавтологій. Кожен предмет дослідження повинен розглядатися з урахуванням його неповторного змісту, тобто, потрібно враховувати його індивідуальність.
• Принцип історичності передбачає, що кожен предмет історичного дослідження має розглядатися у своєму розвиту, а не як статичний об’єкт історії. Тобто, любий предмет історичного дослідження завжди змінюється більшою чи меншою мірою в двох перспективах: в часи свого існування та в рамках історичних досліджень.
• Принцип об’єктивності по праву вважається найважчим для виконання, а іноді навіть недосяжним. Кожен історик у процесі дослідження повинен прагнути до об’єктивності, подолання суб’єктивних помилок, бути вільним від впливу інтересів, що не пов’язані з досягненням наукової істини. Разом з тим, особисті погляди історика не дозволяють досягти у дослідженні абсолютної об’єктивності, що по суті й складає історично-дослідницький процес та не дозволяє перетворити історичну науку на звичайний опис фактів минувшини. Але це не означає, що історик може відкинути принцип об’єктивності, тому що сам процес у напрямку досягнення об’єктивності народжує історичну науку.
• Принцип всебічності значно допомагає досліднику при досягненні об’єктивності, адже передбачає всебічне вивчення предмету історичного дослідження.
• Принцип системності орієнтує дослідника у напрямку розгляду взаємозв’язків елементів предмету дослідження між собою та їх зовнішніх зв’язків.
• Принцип опори на історичні джерела фактично виділяє історію з поміж інших наук. Без цього принципу немає історії, тому що інформацію про історичний процес дослідник може отримати тільки з історичних джерел.
• Принцип історіографічної традиції дає можливість розвитку історичної думки, адже вивчення любого предмета історичного дослідження має здійснюватися з урахуванням результатів його попереднього наукового вивчення.

Відштовхуючись від окреслених принципів історичної науки в рамках даного дослідження, було застосовано ряд основних методологічних підходів та методів історичної науки. При застосуванні того чи іншого методу або методологічного підходу автор опирався на працю «Методологія історії: від давнини до сучасності» Л. Зашкільняка [37]. Хронологічний та проблемно-хронологічний методи дослідження дозволили виявити причинно-наслідкові зв’язки та встановити невидимі, на перший погляд, зв’язки між паралельними подіями. Узгоджуючи розгляд даного періоду у хронологічному порядку, що передбачається хронологічним методом, автору надалася можливість краще зрозуміти розглянутий період. У подальшому це дало можливість застосування проблемно-хронологічного методу, який передбачає висвітлення проблематики, поставленої темою, з опором на хронологічний перебіг розглянутих у дослідженні подій. Навряд чи можна погодитися з А.І. Завелевим, В.Г. Варшавчиком та В.В. Тихоновим в тому, що хронологічний та проблемно-хронологічний методи насправді не є методами, а тільки засобами для упорядкування матеріалу, прийомами викладу [111]. Тому що метод – це засіб або порядок дослідження, що дозволяє після його застосування, використовуючи той самий матеріал, досягнути нових результатів. Даний елемент вбачається присутнім в хронологічному і проблемно-хронологічному методах, оскільки, визначаючи чітку послідовність подій там, де її не було, дослідник приходить до нових висновків. При застосуванні проблемно-хронологічного методу висновок змінюється в залежності від розгляду тієї чи іншої проблематики, що, звісно, впливає і на перебіг роботи над дослідженням, тобто, на які події зверне увагу дослідник, а які залишить поза увагою. Після застосування проблемно-хронологічного методу автор, працюючи з історичним матеріалом, завдяки застосуванню метода ретроспективного і перспективного аналізу, дійшов у певній частині дослідження до логічного завершення. Ретроспективний аналіз передбачає умовне повернення до минулих понять та поглядів. Це дало змогу розглянути соціалістичний режим як працюючу систему без нашарування негативної або позитивної оцінки цього режиму, побачити слабкі сторони, які зумовили послідовне виникнення соціально-економічної, соціально-політичної та тоталітарної криз соціалістичного режиму Чехословаччини в даний період. Перспективний аналіз, який дозволяє побачити розвиток історії у перспективі, надав можливість визначення конкретних факторів, що спричинили соціально-економічну, соціально-політичну і тоталітарну кризи. Паралельно з розглянутими методами автор застосовував історико-генетичний метод, який передбачає застосування індуктивно-дедуктивного аналізу, тобто, шлях від часткового до загального. Результатом застосування даного методу було виявлення «історико-генетичного походження» тієї чи іншої події. У вираженні історико-генетичний метод має форму опису. Разом з тим, до отриманого аналітичного матеріалу застосовувався історико-системний метод, в рамках якого проводилося узагальнення інтерпретованих історичних фактів та створення єдиної системи, що дозволило у подальшому аналітичний розгляд та оцінку окремих фактів саме з позиції цієї системи. Таким чином, все вищезгадане надало можливість виявити причини соціально-економічної, соціально-політичної і тоталітарної кризи в рамках рішень конкретних політичних діячів. Соціально-економічна криза (1953-55 рр.) була наслідком рішень президента Чехословацької Республіки А. Запотоцького; соціально-політична (1956-57 рр.) – першого секретаря ЦК КПСС М. Хрущова; тоталітарна (1965-68 рр.) – першого секретаря ЦК КПЧ та президента Чехословацької Соціалістичної Республіки А. Новотного.