Останні подихи: II.

05.07.2124

14:42

І знову в простір безмежний. Корабель, який збирався на Нептун, а заразом і у Гавань, прогрівав термоплазмені двигуни. Вони подолають атмосферу Червоної планети та сягнуть човен у космос. Далі свою роботу візьмуться виконувати двигуни на сонячній тязі.

Контрабандист останній раз перевірив “законний” вантаж у трюмі, впевнився, що нічого зайвого не відшукають працівники таможні. Все було в нормі. Як завжди. Тому він піднявся на вантажному ліфті, вийшов на пасажирському рівні. Треба було ще разок поглянути на малого, налякати його, впевнити, що якщо на кінцевій зупинці гроші не виплатять, то юнак приречений до кінця днів працювати у якійсь шахті.

Відчинивши люк у одну із кают, контрабандист перелякався. Хлопчисько зник. Місце, де він його залишив сидіти, було холодним, ілюмінатор зачинений, а неонові лампи вимкнені.

- От падло! – видихаючи, заричав він. – Скотиняка! Ральфе! – закричав чоловік у інформаційний девайс. – Ральфе! Падло! Перевір човен! Малий втік!

Не дослухавши відповіді підлеглого, контрабандист побіг до єдиного шлюзу на космічному фрегаті. Він витягнув обвітрене, посипане обличчя і загримів на всю посадочну платформу:

- Шматок лайна! – Ян біг по платформам у напрямку ліфту, котрий вів глибоко під конструкції, він не озирався. Так швидко біг, що з носа ледве не вогонь вилітав. – Сука! Я тебе зараз!..

Чоловік вирвався з судна, стрибнув на трап та полетів за хлопчиком. Відстань між ними була не більше ста метрів, але небезпечна вона, бо їм доводилося бігти по небезпечній зоні, де сідали та злітали космічні кораблі МКТК.

- От яка гніда! - задихався контрабандист. – Ти думав, що зможеш втекти?!

Інтервал скорочувався. Мужик біг швидше, бо в нього замість лівої ноги був кіберпротез. Та ще юнак розгубився, коли в нього перед самим носом декілька працівників торгівельної корпорації зачинили кабінку ліфту та спустились під посадочні платформи. Часу чекати в нього не було. Ян перелякався. Очі скажено стрибали від предмета на предмет… Зупинились на аварійній драбині. Туди!

Хлопець схопився за титанові стержні та швидко почав перебирати ногами, щоб відірватися від контрабандиста, котрий ніяк не бажав розлучатися зі своїми грошима (хоч частину вже і отримав). Тільки от той не відставав. Навпаки. Разом із ним на драбину виліз матрос з його фрегату. Смердючі контрабандисти були в десяти метрах від нього. До землі було ще не близько – метрів тридцять.

Ян так швидко ліз, що кислотні червоні ліхтарі напроти нього розмивались, судомно мерехтіли. Голограмна чорно-зелена стрічка по краям аварійної драбини перетворювалася у однокольорову пляму. Холодні титанові частини приклеювалися до долонь (шкіряної та біометалевої).

Хлопчина відпустив останній стержень. Падав довго. Приземлившись на п’яти, він відчув майже незносний біль. Але гаркання контрабандиста над головою, який майже павуком повз по драбині, підірвали його з бетонної плити, посипаної марсіанськими крупинами. Зліва була височенна стіна з броньованими воротами посередині. Ян побіг направо, вздовж основи посадочних платформ. Чим далі він біг, тим швидше приходило до нього розуміння, що це тупик. Ліфт не зупинявся на цьому рівні, а йшов кудись під землю. Він би хотів стрибнути на кабіну, але там все було перегороджено. Нічого не залишалося, крім як бігти далі. Ряди обмальованих сміттєвих контейнерів, над ними будівельні ліси – каркаси із титану. Юнак побіг далі, за сміттям він відшукав темно-зелені двері з якимось написом.

Ян штовхнув їх та забіг у вузький коридор. На іншому кінці, в десяти метрах від нього знаходились ще одні двері. От тільки серце в п’ятки впало, коли юнак добіг до них, натиснув на голограмну кнопку, а вони не відчинились. Сканер над головою випустив синє проміння, але не відшукав потрібного штрих-коду.

Не довго розмірковував хлопець. Він скинув з плечей рюкзак, поліз у нього та дістав правою біометалевою рукою чорний пістолет, ввімкнув режим “безшумний”. Ян сховав зброю за спиною.

У проході встали троє: контрабандист і вже двоє матросів. Вони повільно йшли до юнака. Чоловік з неприємним обличчям та брудним серцем заговорив:

- Що ти робиш, малий? Твої батьки кредитами розрахувались, щоб ти потрапив у Гавань, а ти тікаєш. Нащо? До того ще й не зміг втекти…

- Мої батьки? – посміхнувся Ян. – Тебе надули від самого початку. Моя мати – Валькірія, а мої родичі на гавані – грандмайстери Валькірій та Протекторів. Ніхто не збирався тобі платити більше. І я не збираюся покидати свою маму. Тому я пропоную вам залишити собі кредити та валити на човен, поки ви ще цілі.

Вони тільки заржали у відповідь:

- Поки цілі?! – сміявся контрабандист. – Що ти таке верзеш, приблудо?! Ну, кажеш, що за тебе не заплатять… Тоді підеш працювати у шахту. – Чоловік прискорив ходу та націлив величезну руку на Янову куртку. Він хотів схопити його та втягти назад на фрегат, але якийсь чорний предмет у році хлопчиська, котра була весь час за спиною, призупинив його. – Що за?..

Не договорив чоловік. До вух хлопчика доносилось тільки тріскання кісток та розривання м’яса. Він висадив у мужиків обійму з тринадцяти куль. І жодного шуму, тільки стони вмираючого контрабандиста, котрий ще був живим, коли Ян ховав пістолет у рюкзак та вибігав з коридору.