Культ людини.

03.07.2124

18:27

Назрівала піщана буря. Вона об’єднала мільярди червоних піщинок та тягне за собою, щоб принести очищення хребтам марсіанським. Всім, хто не встиг сховатися під колоніальними куполами або в інших схованках, доведеться здійнятися та вступити з нею в страшенний двобій.

Сонце повільно ховалось за гірськими хребтами. Хвилясті сірі хмари підганялись тією бурею, намагались втекти, але марно. Їх все рівно розбивало об стіни гір та розсіювало по низинам Червоної планети.

Однією із таких осіб став творець віртуальної реальності, пастки для Яна, Естер та Томаса, - мисливець за головами. Андрій йшов невпевнено, важко пересував ногами. Небезпечну рану він обробив на технічних рівнях, тим самим відігнавши смерть подалі від себе. Тільки от зараз вона нависла над ним та чекала, поки ослаблений вбивця впаде на червоне каміння та забудеться вічним сном. Не звертаючи на неї уваги, Андрій продовжував йти далі.

Всередині нього вертілося прокляття, що летючий автомобіль, котрий він викрав у колоніста, не зміг підкинути його прямісінько до пункту призначення. Більше половини шляху він подолав пішки.

Інколи він скажено сміявся над собою за свої помилки, тим самим даючи право на існування болі всередині нього. Рожеві очі дико скакали по камінню, ґрунту та піску. Сенс життя для нього не був втрачений, він продовжував боротися розумом, бо тіло знесилилось. Він продовжував прокладати собі шлях до свого наймача, котрий повинен був зрозуміти його та допомогти.

Віртуальний інтелект фільтруючої маски повідомив яскраво-червоним текстом, котрий виник у правому куту, що кисню у мікро-балоні залишилося рівно на десять хвилин, при розрахунках, якщо мисливець за головами не буде бігти та продовжить такий самий ритм.

Андрій навіть не схвилювався з цього приводу. Він спокійно встигне за п’ять хвилин дійти до бази свого наймача. От тільки була одна у нього проблема: він залишив там, у притулку під землею свої вітаміни. Скоро в нього почнеться ломка. Він буде нервувати, важко дихати, слина стане липкою як мед. Його кібернетичні очі почнуть десинхронізацію, він буде погано бачити, рівень мислення впаде. Тоді Андрій стане походити на тварину… Надією для нього залишається тільки Він.

Мисливець знову всміхнуся. На цей раз не для того, щоб насміхатися над своїми помилками. Він помітив на землі товстий силовий кабель, котрий йшов до турелей. І якщо вони не розпочали по ньому стрільбу, тоді наймач дійсно чекає на нього. А ще це означало, що вхід у комплекс був вже зовсім неподалік. Якби ж тільки не пісок, котрий ганяла поруч з ним піщана буря, Андрій зміг би розгледіти у скалі броньований титановий шлюз.

Він зробив з десяток кроків. Крізь шум вітру, до його імплантованих вух донеслось шипіння гідроциліндрів, котрі відчиняли браму у таємничу фортецю видатної людини. Настільки амбіціозні були в неї плани, що Андрій був готовий вклонятися ціле життя та виконувати будь-які накази. От тільки інколи, зовсім інколи наймач міг роздратувати своєю відвертістю мисливця, в такі моменти Андрій сподівався, що не ляпне чогось зайвого, що потім би привело його до неминучої смерті.

Відірвавши рожеві очі від каміння, він побачив групу озброєних людей. Сім чоловік йшли в його сторону. Разом із ними був медичний бот, в котрого замість зброї в кінцівках були вмонтовані носилки для поранених. Схоже, наймач стежив за його шляхом до комплексу, він помітив, що Андрію зле. Він і сам зараз це помітив ще сильніше, коли права нога не витримала ваги тіла, і мисливець повалився на підлогу.

Хтось із бійців підбіг до нього та схопив за руки. Його необережно підняли з землі, пробудивши біль. Потім кинули на носилки і наказали боту направлятися разом із Андрієм в медичний блок. Ці гниди завжди так відносились до нього. Вони зневажали мисливця за головами за його принципи та фах, призначений йому життям.

На мить він втратив свідомість… Або ж то бот ввів йому у фільтруючу маску снотворне… Кажуть, перед смертю повторно проходиш шлях від народження… Мить та тягнулась довжиною спогадами всіма…

Він пам’ятає школу, де придбавав свої навички, де становився хитрим, злим, потворним розумом.

Від самого народження він нікому не був потрібен. Його залишили у нетрях. Залишили кормом для щурів. З тієї секунди він став перетворюватися на чудовисько.

Якісь бідні люди підібрали його, одарили теплом, коханням та піклуванням. Він був єдиним в їх родині. Як в якихось старинних казках. Тільки це була не казка: жінка, котра його виховувала багато років, опромінилась під час будування кілометрової вежі і не могла мати дітей. Він був для них подарунком.

Їх мучив голод. Мучили умови, в котрих продовжувалося повне страждань існування. Будучи п’ятирічним хлопчиком, він став красти їжу, ліки, одяг на ринках. Тільки це не допомогло і не врятувало його маму. Жінка вмерла під супровід страшенної болі. Не зміг допомогти він і батькові, котрого вбили на вулицях, щоб вкрасти в нього мізерні кредити, зароблені у шахтах.

Він знову лишився один. Самотній. Скажений і злий. Він ненавидів цілий світ і був готовий знищити його. Аби ж тільки хтось дав йому зброю.