Гіперпростір віртуальності.

Не днями, не ночами. Не годинами, не хвилинами, навіть не секундами.

Не тисячоліттями, не століттями. Не десятиліттями, не роками, навіть не тижнями.

Не горами, не пагорбами. Не пустелями, не океанами, навіть не лісами.

Не материками, не островами. Немає кордонів у просторі безмежності…

День і ніч – мить. Години, хвилини, секунди – найменша, непомітна доля тієї миті.

Тисячоліття і ті століття – більше миті, але не настільки, щоб їх можливо було помітити. Десятиліття, роки, тижні – болючі спалахи, частинки часу.

Гори та пагорби – піщинки. Пустелі, океани, ліси – атоми.

Материки та острови – камінці. У кордонів безмежності тільки наші думки та фантазії.

Планети та зірки – основа. Системи, туманності, галактики – мрії, яких не досягли.

Кордони простору безмежного збудовані нашими очами. Треба лише ширше їх відчинити.

21.06.2124

03:21

(бортовий час “Авари”)

Каюта космічної каравели. Ян розплющив очі. Наснилося чергове жахіття. Руками юнак змахував з очей останні неприємні кадри. Але вони ніяк не покидали голову:

Горіла Земля. Яскраво-зеленим полум’ям. Міста полихали, пустеля кипіла. Чогось не розумів він там. Прислухавшись, хлопець впіймав мелодію вогню. І нічого більше… Крик людський покинув міста-титани. Замість мешканців блукали тіні неіснуючих примар, котрі видавали за себе людей.

Останній раз Ян кліпнув. Піднявшись з твердого ліжка, оточеного захисними ланцюгами, він задивився на металокерамічну підлогу каюти. Ледве помітні білі промені від чергової лампи пронизали темряву. Навколо тиша. Навколо нікого. Як завжди. Так кожну мить.

Юнак зістрибнув, торкнувся, на диву, теплої підлоги п’ятами. Чого він прокинувся? Що йому було потрібно? В голові пролунало, що то його страшенний сон розбудив. Але що йому робити далі? Спати він не бажав. Замість спостереження за бентежними видіннями Ян вирішив поблукати каравелою. Хтось йому шептав на вухо, що її назва – “Авара”. Походження та причини йому теж невідомі.

Та мить, коли він йшов від ліжка до напівавтоматичних дверей, тривала цілу вічність. Навколо мерехтіли помаранчеві тонесенькі неонові ниточки, які попереджали, що далі зона підвищеної уваги. Хлопець натиснув на фіолетову голограмну кнопку, двері сховалися в стіні. Тепер він опинився в центральному коридорі другого рівня. Десять метрів направо, двадцять метрів наліво. Йому закортіло сходити в кают-компанію, посидіти біля ілюмінатора, котрий дозволяє розгледіти темні куточки безкрайнього простору.

Автоматичні двері розійшлися, пропустили його в приміщення, де відпочивала, їла, пила команда “Авари”. В центрі був круглий стіл, над котрим в стелю була вмонтована синя кислотна лампа такої ж форми. Ян пройшов поруч з напівкруглим диваном, провів біометалевою долонею по твердому матеріалу, котрий мав легкі здібності до деформування та відновлення попередньої форми. По обидві сторони, в стінах були широкі ілюмінатори. Хлопець дуже полюбляв сидіти поруч з ними та мріяти перед темрявою.

Натиснувши на віртуальну клавішу поруч з силовою рамою ілюмінатора, він викликав стілець темно-синього кольору, всівся. Відкинувшись на спинку, він розслабився, потягнувся, направив очі на космос.

До вуха донеслося, як зашипіли механізми автоматичної двері в кают-компанію. Якихось пару секунд він вирішив не звертати увагу на нічного гостя. Але впевнені кроки, які чулись вже зовсім поруч, змусили Яна повернути голову вліво. Це був Томас, агент ВБЦТ. Хлопцю здалося дивним, що той був у службовому одязі, а не у своєму спортивному костюмі. На чорному піджаку, брюках опускалися до туфель яскраво-зелені стрічки. На молодому, серйозному обличчі крилось щось страшне. У Яна пробіглись мурашки по спині.

- Не спиться? – запитав, цікавлячись юнак. Відповіді не почув. Агент підійшов максимально близько та поклав руку на плече Яна. – Все добре, Томе?

Коли той вдарив Яна по обличчю іншою рукою, тоді хлопець зрозумів, що не все добре. Агент вдарив ще два рази, потім лівою рукою, котрою тримав хлопця за плече, вдарив у потилицю. Юнак впав зі стільця, тримаючись за ніс. Він закричав:

- Ти з глузду з’їхав?! – Замість слів Том замахнувся ногою. Ян швидко підвівся та відстрибнув подалі від божевільного. – Хворий зовсім?! Що я тобі зробив?!

Без слів. Агент зробив ривок, вмить опинився поруч з Яном. Удар ліктем в живіт. Юнак судомно задихається на металокерамічній підлозі каравели.

- Та що з тобою? – задихаючись, спитав хлопець. – Зупинись, будь ласка.