Перед стрибком: III.

“Побачу світло я колись, коли не стане більше темряви. Тієї темряви незнання, яка володіє всім у Всесвіті. Вона будує ті основоположення, на котрих існує все живе, але більшість з того нам не відомо. Не знаємо ми, що буде, коли людство покине планету рідну та заселить далекі простори. Не знаємо ми, що буде, коли людство заволодіє іншими зоряними системами. Не знаємо ми, що буде, коли людство заселить всю галактику.”

Невідомий філософ, стаття в журналі “Космос людини”.

Сонце тут немов в колисці немовля. Бавиться, ніжиться, радіє. Йому начхати на метушливих комах земних. Але все ж таки зірка дарує своє тепло, дарує надію на гармонійне життя. Чи так лише здається, думається людям, що вони потрібні тут комусь? Нікому… крім себе.

17.06.2124

16:35

Вантажний кар пролетів над побитим часом та недбалим ставленням асфальтом сотню метрів. Мисливець зупинив його поруч із п’ятиповерховою домівкою. Напроти них було дещо велетенське, несхоже на інші будівлі Сірого міста-титана. Ця конструкція була громіздка, але все рівно починала виділятися від фону нетрів лише тоді, коли наблизишся на потрібну відстань. Так, це був порт, який користався славою серед контрабандистів, біженців та іншого зброду, котрому не знайшлося місця в “потрібному” суспільстві.

Естер відчинила двері, стрибнула на потріскану дорогу. З кабіни пілота виповзли Томас та Андрій. Крізь леза вечірнього сонця Валькірія роздивлялася розмальовану будівлю з купою народу, що вешталася навколо неї. Останнім кар покинув Ян. Він теж вгледівся в таємничий порт:

- Це воно? Це те місце? – юнак прищурив очі, намагаючись пробитися крізь промені сонячні. – Якщо так, тоді чому стоїмо?

- Сам вивантажиш бота? – спитав Андрій, створюючи на обличчі дикий вираз. – Чи може сам перевіриш порт на справжність?

- Він допоможе Тому з бойовим ботом, - говорила Естер, обіймаючи юнака за плечі. – Ми з тобою в цей час пошукаємо Марка.

Хлопець розумів, що від нього Валькірія зараз чекає відповіді. Бажано їй бути такою, яку вона бажає. Він просто не хотів її засмучувати.

- Так, я допоможу Томасу, - кивнув Ян, подивляючись у сіре око Естер. – Бажано було б, щоб я не робив це сам.

- Звісно він тобі допоможе, - посміхнувся Андрій. – Йому вже нікуди ховатися.

Хлопець дочекався, доки Естер послабить свої обійми. Як тільки, то він відвернувся від неприємної посмішки мисливця. Більше посмішки йому ізненавиділись його рожеві очі. Очі, яким притаманна брехня. Але не менш приємним для нього був агент ВБЦТ. Краще б вони двоє пішли перевіряти порт, а Естер допомогла йому з бойовим ботом. Ця думка зникла, бо Яну стало зрозуміло: крім неї більше ніхто не знає Марка серед них. Йому аж самому стало цікаво, як виглядає цей старий пірат, мисливець на піратів, власник порту, фрегата. Багато образів мерехтіло в голові, але жоден не міг бути правдою, доки він сам не побачить його.

Поки юнак стояв, розмірковував, Валькірія та мисливець направились до будівлі напроти них. Том якусь хвилину постояв, обтрушуючи сірий пісок зі штанів та взуття. Агент закінчив справу, підняв голову та перетнувся поглядами з Яном:

- Ходімо, - зненацька для самого себе, сказав Том. – Бо той бот зараз винесе власноруч двері та піде шукати собі ціль для захисту.

- Ага. - Ян виплюнув пісок із рота. – Ходімо.

16:42

Валькірія ще за двадцять метрів до будівлі побачила групу громил, які грають з себе звичайнісіньких мешканців нетрів. В них погано виходило, як на її погляд. Через п’ять метрів і вони помітили Естер. Важко було не помітити жінку в білих силових обладунках з синіми броньованими пластинами. Вони попідводились зі своїх схованок, згуртувалися біля високих металевих дверей з купою сканерів над ними.

Андрію з його спеціальними рожевими очима були одразу помітні приховані в стіні невеличкі турелі та гнізда з бойовими дронами. Якщо не впораються біологічні охоронці, за свою справу візьмуться механічні.

Мисливець та Валькірія наблизились на максимальну дозволену відстань (два метри від громил). Один з них попередив, піднімаючи руку в гору і вказуючи на пістолет під шкіряною курткою.

- Що збиралися там шукати? – спитав охоронець. – Це приватна ділянка місцевості. І вона знаходиться під нашою охороною.

- Я прийшла до Марка Альбінія, - спокійно вимовила Валькірія. – Він буде радий мене побачити.

- Почекайте, будь ласка. – Охоронець відійшов. Поруч із дверима була панель з віртуальним інтерфейсом. Він з кимось обмінявся декількома реченнями, а потім повернувся до Естер до Андрія. – Він чекатиме вас на верхньому рівні. Вас проведе технієць, якого ви побачите за дверима. Проходьте. – Громила пройшовся з ними до дверей, натиснув комбінацію на віртуальних клавішах, вхід було відчинено.