Перед стрибком: I.

“Не передати таке відчуття словами… Ти чуєш десь у вусі відлік… ДЕСЯТЬ… Нас, звісно готували до такого… ДЕВ’ЯТЬ… Але перед самим стартом забуваєш про все… ВІСІМ… Я навіть ім’я на мить позабув… СІМ… Кожна клітина мого тіла завмерла… ШІСТЬ… Затремтіло, задрижало, плазмені двигуни загуркотіли… П’ЯТЬ… Я починав пригадувати тренування, підготовчі тижні… ЧОТИРИ… Я відчував товаришів, які були поруч… ТРИ… Всього нас четверо… ДВА… І ми збираємось летіти на Місяць… ОДИН… Саме зараз ми робимо перший крок… ПУСК!”.

Перші слова, сказані Джоном Блексмітом, після повернення з Місяця, 24 серпня 1946.

16.06.2124

12:27

Автоматичні двері, сенсори котрих зафіксували двох осіб, які рухались до них, відчинились. З абсолютно білого коридору жінка з синім волоссям та юнак у темному одязі вийшли у вічно сіре місто.

Кольори над шосе відрізнялися від тих, які були знизу: тут усюди літали кари, ковзали швидкісні потяги, а відстані між голограмами та неоновими лампами були значно більшими. Над головами виднілись червоні та чорні хмари.

Вони рухались повільно. Естер накинула свою куртку на Яна. В її білу кофту впивалися пилинки. Золотистий кар стояв на своєму місці, але якось інакше. Малахітове скло було підняте, не давало розгледіти Томаса. Валькірія відчинила задні дверцята, пропустила вперед хлопця, потім зачинила їх. Жінка обійшла кар, забралася в нього з іншої сторони.

Вона здивувалась, коли побачила, що попереду був не тільки агент ВБЦТ, а ще й якийсь незнайомець з капелюхом на голові. Естер придивилась до синього пальто, яке щось їй нагадувало.

Незнайомець повернувся до неї обличчям, рожеві очі загорілись в темряві салону:

- Я прийняв рішення. Мені подобаються ваші умови, тому я згоден. – На якусь мить Валькірія зраділа, але посмішку не видавала.

- Чому ти так довго вирішував? – запитала вона.

- Багато чого зважити треба було. – Том завів двигун. Кар злетів, вклинився в літаючий коридор. – Мене все рівно б прикінчили після твоєї смерті, - продовжував мисливець. – Я допоможу тобі і тим самим врятую себе.

- Рада, що ти вирішив саме так, - вимовила Валькірія. – Ім’я своє назвеш? Мені було б легше…

- Андрій, - не дослухав мисливець Естер. – Це ім’я я використовую у Східному планетарному секторі.

- Зрозуміло, Андрію.

- Обговоримо все в твоїй домівці, Естер Скарпсверд. – Мисливець покрутив руками поруч з головою. – За вами стежать, вже досить давно стежать. Сподіваюсь, глушильний пристрій в тебе є?

Валькірія кивнула у відповідь, Андрій повернувся назад, залишивши свої рожеві очі в думках Естер. Вона відчула щось надзвичайно підозріле у цій ситуації: хоча б те, що мисливець вийшов на зв'язок з агентом ВБЦТ, а не з нею.

Томас байдуже вів машину, мовчав. Ян інколи подивлявся на капелюх мисливця. Юнак планував висказати все вдома, розповісти жінці, яка піклується за ним, що мисливцю немає ніякої довіри. Він знав, що цей союз не принесе нічого крім страждань… що ховаються в рожевих очах.

Кар долетів до кілометрової вежі, його ніс нахилився. Том повів машину під шосе. На пропускному пункті їх призупинили. Поліцейські пропустили їх одразу, коли побачили посвідчення агента ВБЦТ.

Секунди в повітрі. Авто приземлилося на посадочну платформу квартирного блоку. Всі четверо покинули його. Пілот накрив машину парковочним куполом, і вони вирушили до найближчого ліфту. Дверцята відчинились ще до того моменту, як Естер встигнула натиснути на голограмну кнопку. На них наштовхнувся бородатий чоловік, який поспішав до свого кару. Він вибачився перед Андрієм, в котрого врізався. Нарешті вони ввійшли. Тісний простір освітлювався червоними неоновими лампами, світло супроводжувалося жіночим голосом віртуального інтерфейсу:

- Високий рівень забруднення. Негайно прийміть відповідні заходи. – Кабіна тронулась з місця. Через півхвилини вони вийшли на сорок другому рівні.

- Тут… - заговорив мисливець надривистим голосом, - трішки тісніше.

- Ніж де? – поцікавилась Валькірія.

- Немає різниці. – Андрій відмахнувся. – Де твоя квартира?

- Ще трохи треба пройтись.

По вузькому коридору, по брудним плитам, поруч з смердячими стінами. Тут хоча б бідняків ніде не було. Естер приклала пластикову картку до сканеру, магнітні замки відімкнулись. Андрій пройшов на кухню, Томас зачинив за всіма двері.

- Скільки тобі треба часу, щоб зібрати всі свої речі? – запитав мисливець у Валькірії.

- Кудись поспішаємо? – дістаючи цигарку та притискаючи її губами, запитала Естер.

- Вмикай глушильний пристрій. В нас немає часу на балачки.