Жалюгідне існування.

Темне місто. В ньому лишилося місце лише для темряви. Для нього музика – крики. Для нього насолода – нескінченний життєвий процес. Народження – смерть. Народження – смерть. Народження – смерть. Всі мають однаковий початок, але кінець кожного залежить від обставин.

Темні вулиці. На них лишилося місце лише для насилля. Для них яскраве світло архітехнологій – повсякденність. Для них насолода – потік людських мас, серед яких людей немає. То невідомі двоногі створіння, що втратили свою людяність у сліпій, безглуздій несвідомості.

У темного міста є два різновиди живих створінь: ті, що борються за життя; ті, що насміхаються над першими. У темного міста є лише один шлях для кожного зі створінь: смерть. Це не зміниться ні при яких обставинах; це не залежить від походження; це завжди відбувається.

Темні пульсації. Ті, що борються за життя. Глибокий гул. Ті, що страждають за життя. Поштовхи галасу. Ті, що втрачають все аби жити. Тремтячі крики. Ті, що живуть… Гидке створіння. Ті… Потворна мерзота. Живуть… Ти не маєш право на жалюгідне існування. Живуть… Гомін твого сумного розуму повинен затихнути. Живуть… Ти першим задихнешся від шаленості такого життя?.. Життя… Ні?.. Все залежить тільки від тебе?.. Життя… Нехай так буде… Борись, мерзото… Борись… інакше смерть.

01.06.2124

06:30

Крики з вулиці. Громоподібні викрики сотні горлянок. Їх неможливо заглушити будь-якими стінами. Ні, не існує можливості, яка приглушить бурне життя у підсекторі “С/95: 1.1”, у нетрях. Мешканці незмінно, мінливо вештаються по вулицям, пропонують товари з чорного ринку, пропонують щойно зібраних десь у квартирних блоках роботів, запрошують на поновлення цифрового забезпечення.

Десь почувся постріл пневматичної зброї, але тиша не наступила після цього навіть на наносекунду. Десь завищала поліцейська сирена, але вона лише додала декілька акордів у прекрасну і величну симфонію життя темного міста.

Чиїсь очі відкинуло від яскравого спалаху блакитної голограми – жінка-кіборг витанцьовувала у повітрі еротичний танок, прикрашала себе всіма кольорами, які були народженні проекційною платформою.

Чиїсь пальці доторкалися до холодної стіни квартирного блоку, ноги широко розставлені, топчуть червоний пил на асфальті. Людині було погано – отруїлася, з’їла щось таке, що виявилось не підвладним кислоті шлунковій. Тепер зле, тепер горить організм та виходить… “невдале” створіння вуличного шеф-кухаря.

Хвиля темно-зеленого сяйва пробіглась по кварталам, його випускав зі своїх механічних рук велетенський рекламний дрон. “Остання можливість залишити життя підсекторного пацюка за плечима: вступай у ряди працівників ЧЗК “Червоний”, збудуй для себе та міста нове майбутнє!”, - лунало з його динаміків. Таке воно темне місто, де є джерело будь-чого, і де кожне джерело приглушене вічним протистоянням за життя.

07:12

Службовий вантажний кар, який покритий брудом, пилом, ржавими плямами, плямами блювоти та гиготи, примостив повітряні подушки на посадочну платформу одного з мільйонів квартирних блоків. Неонові фари останній раз блимнули бардовим світлом.

Через декілька секунд з кабіни пілота вистрибнув чолов’яга у темно-зеленій куртці з неосинтетики, чоботи шльопнули прямісінько у якусь бридку калюжу. Бруд забризкав потерті штані. Чоловік заблокував кар, відступив від нього, втомлено та байдуже подивився на бруд, який наніс щойно на себе.

- Звідкіля під шосе калюжі? – спитав він у себе.

Питання пролунало, але йому не кортіло дізнаватися, що це за рідина поруч з машиною. Він спустився по драбині з посадочної платформи, підійшов до панелі керування захисним щитом. З появою його пальців у зоні роботи сенсорів, вискочила голограмна клавіатура. Він ткнув у велике червоне слово “CLOSE”. Заревіли механізми, заскрипіли ланцюги. Спочатку над вантажівкою виглянув каркас, а потім з нього пластинами висковзнули охоронні стіни куполу-гаражу. Замки по черзі клацнули, засвистів сигнал, загорівся червоний маячок на вершині каркасу.

Впевнившись, що машина перебуває під, здається, надійним захистом, чоловік направився до елеваторів. Квартирна сирість та набридливість одноманітних стін його приваблювала більше від холоду вулиці, від нескінченного шуму.

Скажений вітер притягнув червону пиляку, посипав водія, закинув йому за воріт куртки малесенькі камінці. Він буркнув декілька бранних слів, чухаючи спину по поверхні куртки, викликав ліфт. В мить перед ним з’явилася кабіна. Чоловік ввійшов, темно-синє сяйво сканерів проскочило по ньому, коли двері зачинились. На них різко вискочив та метушливо парив червоний напис: “Критичний рівень радіації. Порада: замінити одяг, знищити його та прийняти міри по позбавленню зараження”.

- Так-так-так, - випльовуючи на підлогу пісок, промовив він, - дякую за турботу.

Водій вдарив по панелі керування, все загорілось темно-зеленим. Ліфт тронувся з місця і через секунду чоловік опинився на своєму рівні. Він вийшов з кабіни, повільними та розміреними кроками плівся по страшенно занедбаним коридорам. Пил двох кольорів осідав на стінах та підлозі, стара кров, зі стелі звисали порвані силові кабелі. Він ступав, обминаючи бідняків, які притиснулись до стін та власних випорожнень, прямісінько до квартири, де проживає його родина: дружина та син-підліток.