Розділ 1 Кривавий місяць

Ніч була надто тихою.
Такою, в якій навіть власні думки звучали голосніше, ніж ліс за вікном.
Юстина вийшла на подвір’я ще до того, як зрозуміла, навіщо. Холод одразу вчепився в шкіру, але вона його майже не відчула.
Бо небо було неправильним.
Місяць піднявся над обрієм — і він був червоний.
Не відтінком заходу сонця. Не ілюзією.
Густий, темний, майже кривавий.
Юстина завмерла.
У грудях щось неприємно стиснулося, ніби пам’ять, яку вона намагалася не відкривати, раптом сама знайшла дорогу.
— Ні… — ледь чутно вирвалося в неї.
Кривавий місяць.

Старі казки говорили, що в такі ночі межа між світами тоншає. Що істоти, яких краще не називати, отримують право нагадати про себе.
А ще — що борги перестають чекати.
Її пальці мимоволі торкнулися зап’ястка.
Під шкірою щось кольнуло.
Слабко. Але впізнавано.
Юстина різко смикнула рукав, ніби могла сховати не мітку — сам факт її існування.
— Це просто ніч, — сказала вона вголос.
Але голос не звучав переконливо навіть для неї самої.
Десь у глибині подвір’я скрипнули двері.
Вона не обернулася одразу.
Бо вже знала, що побачить.
Повітря позаду стало густішим. Ніби темрява там навчилася дихати.
І тоді він з’явився.
Пейвіл.
Не як людина, що йде стежкою.
А як щось, що завжди було тут — просто чекало дозволу стати видимим.
Юстина повільно видихнула.
— То це й є “час”, — прошепотіла вона.
Пейвіл не відповів одразу. Його погляд ковзнув у небо, до кривавого місяця, ніби він перевіряв знак, який і так був очевидним.
— Я дотримав слова, — сказав він нарешті.
Тихо. Без тріумфу.
Просто як факт.

Юстина нервово всміхнулася.
— Ти повернув мені все… щоб тепер забрати мене.
Пейвіл нахилив голову трохи набік.
— Я не забираю.
Пауза.
— Ти сама погодилася піти.
Ці слова вдарили сильніше, ніж вона очікувала.
Бо це була правда.
Колись, коли в неї не було нічого, окрім втрати й боргів, вона погодилася на угоду, не читаючи між рядків.
Він дав їй життя назад.
А вона дала йому “колись”.
Юстина відступила на крок.
— Я думала, що це буде інакше.
— Угода не змінюється від очікувань, — спокійно відповів він.
І тоді повітря між ними змінилося.
Ніби світ зробив вдих.
Пейвіл простягнув руку — не різко, не примусово.
Просто як запрошення.
— Час.
Юстина подивилася на небо.
Кривавий місяць не рухався.
Він чекав.
Як і він.
Як і угода, яку вона колись назвала порятунком.
Вона повільно зробила крок уперед.