Розділ 30. Це який по рахунку нокаут?

Табір заливався від радощів. Хлопці гасали галявиною і хизувались трофеями, Тео закатував святкові частування та обороняв їх від хлопців, які хотіли допомогти і зводили все нанівець… (коротше, були такі зайняті, що поки мене помітили, я встигла і сама вимитись, і навіть букет до ладу привести – героїчний екземпляр таки вижив)

– От ти уявляєш? – підстрибував Керрі. – Той покидьок так, а я його так, і тоді він отак, та не тут то було, як він думав, і тоді я отако, а він отако...

– Це він про лакейчика-стажера, якщо що, – шепнув Прірва. – Майже одного зросту, але наш трохи вищий.

– Але принц їхня — взагалі посміховивсько! – вигукував Нілс. – Та наша Піт його одна ліва! Про що там розказують, коли він таке... така... такий... – клацав пальцями, підбираючи слова.

– Синяк? – долучився Пірс. Тепер клацали разом. – Слимак? Степняк? Сайгак?

– Слабак, пацани, – зайшовся реготом Марко. – Слабак!

– О! Та я межи так і сказав на починку! Хіба ні?..

Тільки Піт не розділяв загального настрою. Стояв десь у затінку, колупав щось патичком та хмурився. З усього видно, його роздирали тяжкі роздуми, настирлива гадка причепилася мертвою хваткою і ніяк не давала спокою.

«Невже досі не відійшов? – здригнулася я. – От же додумалася чужі віршики читати! Хапнула мороки на всеньке життя!»

Але я промахнулась.

– Ізабель, ти коли-небудь думала, що робитимеш, коли нарешті знайдеш їх? – запитав він.

– Що? Кого? – не зрозуміла я.

– Батьків, певна річ. Чи ти організувала пошукове агентство і шукаєш когось ще? – знову взявся за шпильки.

– А… Ну, як – що робитиму? Обійматиму, радітиму, насолоджуватимусь життям…

– Ні, я не про це, – тяжко видихнув, підбираючи слова. – У Селестії досі іде війна. Коли ти возз’єднаєшся з батьками, вона не закінчиться.

– Ти про те, що нам важко буде насолоджуватись життям?

– Вгадала.

– Але моя поява може додати всім бойового духу, і тоді…

– Що тоді? Кормунгунд утроє більший за Селестію, – сказав Піт. А потім додав: – А Кеталь — уп’ятеро.

– До чого ти хилиш?

– Я про те, що твої батьки, мабуть, всі ці роки намагалися потрапити до Кеталю і попросити допомоги у війні. Кеталь та Селестія — союзники.

– Справді? – пирхнула я. – Чому ж Кеталь цілих двадцять років залишається осторонь, мов нічого й не бувало?

– О-о-о… – протягнув багатозначно. – Одразу видно, чим відрізняється навчання юних сеньйорів та юних сеньйорит. Тобі навіть ази світоустрою не розказували, а мені ту політику й дипломатію, як тільки ходити навчився, втовкмачували. Це така закручена павутина, що навіть той, хто її сплів, не факт, що розбереться.

Я широко витріщила очі та приготувалася до роз’яснювальної тиради:

– Слухаю, пане-всезнайко!

Піт лише закотив очі.

– Значить, почнемо із того, що Кеталь та Селестія – союзники неймовірно давні. Такі давні, що давніші навряд чи знайдуться. Цей союз було укладено ще Річардом Засновником по великій дружбі із тодішнім королем селестійським. Вони один одному життя рятували, в походи ходили разом, по світу моталися… То так все й пішло. Ці персони так поріднились, що на весь світ заявили: союз між їхніми королівствами вічний. Вічний доти, доки б’ється серце хоч одного нащадка їх славетних родів із кожної сторони.

– Ого, – присвиснула я. – Гарненько так замутили!

– Ага. Вже невідь-скільки століть тримається цей Великий Союз. Покоління змінювались поколіннями, старі королі відходили у небуття, а нащадки переймали цю ношу і знову й знову закріплювали союз. Цю пам’ятну традицію знає цілий світ. Не раз найбільші королівства та імперії Континенту засвідчували дотримання віковічних домовленостей, – Піт Аллен розказував із таким піднесенням, ніби сам той союз укладав.

– Ну, і? – закліпала я. – Яке мені до того діло, якщо наш Великий Конрад ІІІ вдає, що війни Селестії його не стосуються?

– Ну, от чим ти слухала, спитати б? – фиркнув Піт. – Із цього всього нас цікавить одне: союз дійсний доти, доки продовжують жити королівські династії Кеталю та Селестії. З нашого боку все добре: Конрад наявний, та ще й принц про запас. А от із Селестією проблеми. Бо вже двадцять років як від неї жодних звісток, кордони перекрито, ріжуть, рубають, вбивають… Я нітрохи не збираюсь розхитувати твою віру, але хто може сказати, що твій батько досі живий?

– Але…

– І хто може сказати, що є хоч один його нащадок? – не дав мовити й слова. – Кормунгунд викосив усіх, кого міг. Про короля Леандро жодних відомостей. І тільки одна легенда про загублену селестійську принцесу породжує надії.

– То тільки через відсутність відомостей Кеталь полишив Селестію на гибель?! – вибухнула я.

– Ну, полишити чи перевірити – це вже вибір нашого любого Конрада, – хмикнув Піт. – Та й навіть якби він взявся щось перевіряти, то навряд чи Кормунгунд йому б це дозволив. Напад на Кормунгунд через союз із Селестією – річ похвальна і законна. Напад на Кормунгунд без союзу – неприпустимий загарбницький акт. Кормунгунду чхати на думку світу – Кеталь без неї пропаде.