Кришталева вежа

Столичні будні та крижаний бос

Два  тижні  відпустки  пролетіли  мов  одна  мить.  Поки  хлопці  з
лісопильні дочищали останні зарослі в кутках двору, а прибулі з Києва
дизайнер та виконроб робили заміри, сперечалися біля похилених стін і
складали детальний план відновлення будинку, Олена не помітила, як
настав час повертатися.
Їй до болю не хотілося їхати. За ці чотирнадцять днів тихе поліське
село  стало  для  неї  живим  прихистком,  а  баба  Галя  —  найріднішою
людиною на світі. Олена хвилювалася, як старенька знову залишиться
сама в порожній хаті, і боялася залишати без власного нагляду початок
великого  будівництва.  Проте  вибору  не  було.  Попередні  розрахунки
підрядників  показали,  що  всіх  її  відкладених  заощаджень  вистачить
лише  на  капітальний  ремонт  самої  основи,  даху  та  комунікацій.  А
скільки  ще  потрібно  було  грошей  на  меблі,  техніку,  облаштування
подвір’я та непередбачувані витрати!
Повернувшись  до  столиці,  Олена  з  головою  поринула  в  роботу.
Вона  брала  додаткові  проєкти,  залишалася  в  офісі  після  закінчення
робочого дня й працювала до знемоги, щоб заробити якомога більше і
водночас  відпрацьовувати  п’ятниці  чи  понеділки,  коли  їй  доводилося
зриватися в село, щоб проконтролювати майстрів.
О дев’ятій чи десятій вечора величезний скляний офіс у центрі
порожнів. Залишалися лише двоє: Олена за своїм монітором і керівник
департаменту — Дмитро Сергійович, чий кабінет із прозорими стінами
світився в глибині поверху ледь не до опівночі.
Цей  чоловік  викликав  у  Олени  тиху,  але  стійку  відразу.  У  свої
тридцять шість років він уже встиг побудувати блискучу кар’єру, але
залишався абсолютно глухим до людей, які на нього працювали. Він не
знав імен половини своїх підлеглих, звертаючись до них сухим «колего»
або просто кивком голови. У компанії його побоювалися за крижаний
тон і нещадну вимогливість. А в курилках та за кавою дівчата пошепки
переказували  плітки  про  його  особисте  життя:  попри  привабливу
зовнішність  і  гроші,  у  стосунках  він  був  справжнім  циніком.  Жодна
жінка не затримувалася поруч із ним довше ніж на одну ніч — він брав
від них те, що хотів, і без жалю зникав, ніколи не повторюючись. Для
Олени,  з  її  принципами  та  зневагою  до  дешевих  інтрижок,  він  був
утіленням усього, що вона зневажала в чоловіках. Єдине, чого в нього
неможливо було відібрати — це феноменальний професіоналізм. Свою справу  він  знав  досконало  й  тягнув  на  собі  найскладніші  контракти
компанії.
Одного пізнього вечора, коли за вікнами вже густо сипав перший
мокрий сніг, Олена якраз вимикала комп’ютер і збиралася йти додому.
Прозорі двері кабінету в кінці коридору відчинилися, і звідти вийшов
Дмитро  Сергійович  у  розстебнутому  піджаку  та  з  послабленою
краваткою.  Він  зупинився  біля  її  столу,  окинувши  втомлену  Олену
важким, оцінювальним поглядом.
— Невже компанія настільки мало вам платить, що ви змушені
ночувати в офісі? — промовив він із легкою, неприємною іронією.
Олена на мить заклякла з сумкою в руках, не очікуючи звернення.
— Добрий вечір, Дмитре Сергійовичу, — стримано відповіла вона,
ховаючи роздратування. — Ні, із зарплатою все гаразд. Просто інколи
мені доводиться брати додаткові вихідні, тому я чесно відпрацьовую ці
години ввечері.
Він трохи примружився, схрестивши руки на грудях.
—  Додаткові  вихідні?  У  вас  якісь  серйозні  проблеми?  Хвороба?
Сімейні обставини?
— Ні, нічого страшного. Просто особисті справи, які потребують
моєї  присутності,  —  сухо  відрізала  Олена,  даючи  зрозуміти,  що  не
збирається звітувати.
Обличчя керівника миттєво скам’яніло. Він звик, що перед ним
тремтять  і  викладають  усе  як  на  духу,  а  ця  сувора,  неприступна
працівниця сміє ставити йому кордони.
— Послухайте, — його голос став різким, як удар батога, — мені в
команді  потрібні  люди,  які  повністю  залучені  в  процес,  а  не  ті,  хто
перетворює робочий графік на решето. Ваші «особисті справи» мене не
цікавлять. Якщо ви не здатні працювати в нормальному ритмі — пишіть
заяву і звільняйтеся. Незамінних немає.
Усередині Олени ніби щось обірвалося. Уся втома останніх тижнів,
недоспані ночі, переживання за ремонт і накопичена образа на весь світ
вихлюпнулися назовні. Вона поставила сумку на стіл і ступила крок
назустріч, дивлячись просто в його сірі, холодні очі.
— Ви знаєте хоч один мій проєкт, який я провалила чи здала із
запізненням? — тихо, але з такою сталлю в голосі запитала вона, що
Дмитро навіть злегка здригнувся. — Я приношу цьому відділу більше прибутку,  ніж  троє  ваших  улюбленців  разом  узятих!  Я  не  краду  в
компанії  ні  хвилини,  відпрацьовуючи  кожен  свій  вихідний  до  ночі!  І
знаєте, що найсмішніше, Дмитре Сергійовичу? Ви навіть не знаєте, як
мене звати!
У порожньому офісі запала дзвінка тиша. Дмитро Сергійович на
мить розгубився, дивлячись на цю зазвичай тиху, бездоганно ввічливу
жінку, яка раптом перетворилася на розлючену тигрицю. Він повільно
видихнув,  провів  рукою  по  обличчю,  ніби  стираючи  маску  залізного
начальника, і несподівано тихо сказав:
— Олена. Олена Вікторівна. Провідний аналітик. Я знаю, хто ви, і
знаю ваші показники. — Він замовк на мить, глянувши в темне вікно, і
вже  без  колишньої  агресії  додав:  —  Вибачте.  Зірвався.  Сьогодні
зірвалася  велика  угода,  нерви  на  межі.  Але  я  справді  не  розумію:
навіщо так себе заганяти? Виглядаєте так, ніби ось-ось впадете.
Напруга спала так само раптово, як і виникла. Олена опустила
плечі,  відчуваючи,  як  злість  змінюється  звичною,  глибокою  втомою.
Вона глянула на нього і зрозуміла, що за цим залізним панцирем зараз
стоїть просто виснажена людина.
— Я відновлюю старий будинок своєї прабабусі в селі під Києвом,
— несподівано для самої себе зізналася вона. — Там справжня руїна,
зараз  працюють  будівельники.  Мені  доводиться  їздити  туди,
закуповувати матеріали, стежити за кожним кроком. У мене... у мене
просто  немає  нікого,  кому  б  я  могла  це  доручити.  Усе  доводиться
тягнути самій.
Дмитро уважно подивився на неї — цього разу без тіні зверхності
чи цинізму. У його погляді промайнуло щось схоже на щире розуміння.
—  Будівництво  наодинці  —  це  пекло,  знаю  по  собі,  —  тихо
промовив він, кивнувши. — Добре, Олено. Працюйте за своїм графіком,
я не матиму претензій, поки показники в нормі. І... йдіть уже додому.
На сьогодні роботи точно вистачить.
Він коротко кивнув на прощання і повернувся до свого кабінету. А
Олена ще кілька секунд стояла посеред порожнього залу, здивована
тим,  що  під  бронею  цього  нестерпного  чоловіка  раптом  промайнуло
щось людяне.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше