Кришталева вежа

Нове коріння на давньому подвір'ї

Минуло лише кілька днів, а Олена вже помітила за собою, що в

будинку  баби  Галі  їй  дихається  вільніше,  ніж  у  власній  столичній

квартирі з панорамними вікнами. Старенька мала дивовижний дар: вона

не лізла в душу з нав’язливими розпитуваннями, не давала повчань, але

кожним  своїм  жестом  огортала  гостю  таким  непідробним,

безкорисливим теплом, від якого Олена давно відвикла.

Щоранку вона прокидалася під тихе потріскування дров у печі й

аромат свіжозвареного узвару. За сніданком баба Галя розповідала про

їхній рід, згадувала молодість прабабусі Євдокії, і в цих простих історіях

було стільки життя, мудрості та спокою, що столична гостя відчувала,

як поступово зникає її постійна внутрішня напруга. Вона полюбила цю

жінку всім серцем — так, ніби знала її все життя, і раптом усвідомила,

як сильно їй бракувало саме такої, безумовної материнської підтримки,

без  холодного  розрахунку  й  вічних  вимог  відповідати  чужим

очікуванням.

— Ти, Оленко, дівчина сильна, одразу видно, — казала баба Галя,

погладжуючи  її  руку  своїми  натрудженими,  теплими  долонями.  —

Тільки замерзла ти в своєму місті. Нічого, земля наша відігріє. А хату

Євдокіїну піднімеш — вона тобі ще вірою і правдою послужить.

Саме  баба  Галя  підказала,  з  чого  почати.  На  третій  день  вона

порадила  Олені  з’їздити  до  сусіднього  села,  де  за  старою  греблею

працювала  велика  лісопильня.  За  словами  старенької,  там  завжди

можна було знайти кремезних, роботящих хлопців, які за добру плату

погодяться взятися за найважчу роботу — вирубати дикий чагарник,

розчистити двір від завалів і вивезти сміття.

Олена не стала зволікати. Того ж ранку вона сіла за кермо свого

білосніжного Audi й вирушила до потрібного села. Поява розкішного

столичного  кросовера  на  подвір’ї  лісопильні,  де  зазвичай  гули  лише

старі трактори та вантажівки, миттєво привернула загальну увагу.

Чоловіки  в  замаслених  куртках  і  робочих  рукавицях  зупинили

роботу,  з  цікавістю  спостерігаючи,  як  із  машини  виходить  струнка

жінка  в  стильному  кашеміровому  пальті  й  до  блиску  начищених

черевиках.  Вона  трималася  впевнено,  з  прямою  спиною,  без  жодної

зверхності, але з тією природною гідністю, яка одразу викликає повагу.

—  Доброго  ранку,  хлопці!  Хто  тут  у  вас  головний?  —  дзвінко

привіталася Олена.

Наперед  вийшов  кремезний  чолов’яга  років  сорока  п’яти  із

густими  вусами  й  добрими,  примруженими  очима.  Витерши  руки

ганчіркою, він шанобливо зняв кепку.

— Доброго здоров’я, пані. Я тут бригадир, Петро. Чим можемо

допомогти? Невже заблукали?

—  Та  ні,  я  якраз  за  адресою,  —  усміхнулася  Олена.  —  Мені

потрібні четверо-п’ятеро дужих чоловіків на кілька днів. У нашому селі

треба  розчистити  занедбане  подвір’я  від  чагарників,  спиляти  сухі

дерева й вивезти сміття. Робота важка, але заплачу добре й одразу, без

затримок.

Позаду  бригадира  пролунав  тихий  свист.  Молодий,  плечистий

хлопець із русявим чубом, що стирчав з-під шапки, ступив крок уперед і

широко, трохи зухвало усміхнувся:

— Ого! А чаєм із бубликами хазяйка пригощатиме? Бо за таку

красуню ми й голіруч ті корчі повириваємо!

Чоловіки  дружно  зареготали.  Петро  суворо  зиркнув  на

жартівника:

—  Ану  цить,  Сашко,  язик  прикуси!  Бачиш,  людина  серйозна

приїхала. — Потім знову повернувся до Олени, вже м’якше: — Ви не

зважайте, пані, він у нас молодий та гарячий, але руки золоті. А чия ж

то хата? Там же наче майже ніхто не живе.

— Прабабусі моєї, Євдокії. Вирішила повернути їй життя.

У голосі Петра з’явилася щира повага. Він схвально кивнув, а один

із досвідчених робітників, сивий дядько в теплому жилеті, підтримав

розмову:

— Оце діло! А то стоять хати, плачуть без рук. Молодець, доню, що

рідного коріння не цураєшся. Ми тобі там такий порядок наведемо —

сама не впізнаєш!

Уже наступного ранку тиха, напівсонна вулиця вибухнула життям.

На  подвір’ї  прабабусі  стояв  такий  гамір,  якого  тут  не  чули,  мабуть,

останні двадцять років. Весело ревіли бензопили, тріщали сухі гілки,

гупали зрубані стовбури, а між цим шумом постійно лунали жарти, сміх

і підбадьорливі вигуки чоловіків.

Сашко,  той  самий  молодий  хлопець  із  лісопильні,  справді

працював  за  трьох,  але  щоразу,  коли  Олена  виходила  на  ґанок, намагався привернути її увагу — то спритно закине на плече величезну

колоду, ніби пір’їнку, то підморгне їй крізь хмару тирси.

—  Олено  Вікторівно,  —  гукав  він,  перекрикуючи  гул  мотора  й

витираючи спітніле чоло рукавом, — ви тільки скажіть, де тут у вас

майбутня альтанка планується! Я вам таку лавку змайструю, що з Києва

тікатимете щоп’ятниці!

— Ви спочатку двір від терну звільніть, залицяльнику, — сміялася

у  відповідь  Олена,  відчуваючи,  як  із  кожною  годиною  в  ній

прокидається забута легкість. — А то до альтанки ми й через рік не

доберемося!

—  Так  він  же,  Олено,  спеціально  тягне  час,  щоб  довше  на  вас

дивитися! — підхопив бригадир Петро під загальний регіт бригади. —

Ми вже зрозуміли: якщо так піде, то він тут і зимувати залишиться, у

хліві на сіні!

Олена  від  душі  сміялася  разом  із  ними.  Цей  простий,

безпосередній  гумор,  позбавлений  столичного  снобізму  й  подвійного

дна, діяв на неї краще за будь-які ліки. Чоловіки ставилися до неї по-

особливому:  з  одного  боку,  шанобливо  зверталися  на  «ви»  й

захоплювалися  її  рішучістю,  а  з  іншого  —  по-доброму  підтримували,




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше