Глава 1

В зв'язку з попередніми подіями я весь час знаходилась у поїздках. Дорога до Торонто виявилась довгою і зовсім не легкою. Ми з Соєром просиділи понад 16 годин у аеропорті, перед тим як нас пропустили. Однак після довгого перебування у цьому не приємному місті я з полегшенням видихнула. 

Поїздка в поїзді мене порадувала, останній раз я ось так проводила час у 10 років, коли ми з мамою їздили по всій країні у пошуках лікарів, які б взялись за її лікування. Я тоді ще не усвідомлювала на скільки боляче було мамі і що ще мені доводилось пережити, я як мале дитя раділа цій подорожі і тому, що побачила навкруги. Ми жили в невеликому містечку під назвою Оватонна і там було небагато місць, де ми могли б погуляти, єдине, що мене радувало це те, що поблизу нашого району росла сакура і завжди коли у мами, або Соєра був вільний час вони відвозили мене до цього чарівного дерева, щоб на моєму обличчі засвітилась усмішка. 

Коли ми дістались Чикаго нам довелось пересісти на інший транспорт і знову рушити в путь. Хоч Соєр ніколи цього не говорив, але я й сама розуміла, що йому було важко зі мною. Адже не легко з інвалідом долати таку важку дорогу, пересідати через багато видів транспорту. Так, це однозначно не моя винна, але мені не зручно перед ним і перед тітонькою Саллі, після смерті мами я стала їхнім тягарем, вони мене вивчили і всім забезпечили. Я їм дійсно вдячна за все це.

Якби не вони я не знаю щоб зі мною було, де б я опинилася ставши сиротою? Ну кому в наш час потрібна дитина, яка не може нічого зробити самостійно . 

Мені було п'ять коли це сталось. Я навіть в точності не пам'ятаю, що тоді відбулось, але знаю все з розповіді мами. В нас було свято, будівельна компанія заснована татом виграла тендер, всі тоді були дуже щасливі, було багато татових союзників, які допомагали йому під час цієї справи. Влаштували бенкет, ніхто навіть подумати не міг про те, що могло статися пізніше. Я гралась з Соєром в іншій кімнаті, хоч він був на багато старший за мене, він ніколи не відмовляв мені у цьому і я вважала його своїм старшим братом, якого мені завжди хотілося.

 Ми веселилися бавились, аж поки не зайшла мама, вона забрала нас, тоді коли тато з одним із партнерів оголошували промову. Я була зовсім мала і хоч жодного зі сказаних ним слів не зрозуміла, я пишалась ним. В кінці вони мали перерізати червону стрічку і як початок нового етапу і я захотіли піти на сцену до нього і зробити це разом. Людей було дуже багато тому важко було помітити когось незнайомого, або підозрілого. В один момент, під час перерізання стрічки стався вибух. Навіть якщо й хтось заметушився було вже пізно, а деякі люди, що знаходились на сцені зі мною і татом померли. 

Зі слів лікарів дивом вдалось врятувати мене, настільки великими були опіки. Я довго знаходилась у лікарні, декілька місяців вони мене лікували з думкою поставити на ноги, але все було дарма. Перший час було важко звикати до нового режиму, але як би не було я нічого не могла зробити. Мені було прикро, що я не можу бігати з однолітками, веселитись на дитячій площадці, радісно бігти у школу із друзями, я просто сиділа у своєму візочку і спостерігала за яскравим та енергійним життям дітей, які щодня веселим сміхом проносились мимо нашого будинку до школи чи на майданчик. Я нікого не звинувачувала у тому, що сталося і вирішила прийняти це таким, яким воно є. Роки пролітали швидко, я вчилась наочно, хоч і не ходила у школу, але добре запам'ятовувала вивчений матеріал. Двічі у тиждень до мене приходила вчителька, ми разом проходили програму від початку до кінця. Найкраще мені давались література і історія, я час від часу просила маму купити мені книгу, щоб було чим зайнятись у вільний час. Я проходила олімпіади і на диво займала призові місця, багато хто дивувався цьому і деякі навіть не вірили, що я сама могла вивчити тему і добре написати олімпіаду, тож декілька разів я їздила у місто здавати екзамени і доводила свої знання. Я росла дуже швидко і часто відвідувала могилу мами і тата. При її похоронах тітонька Саллі домовилась про те, щоб її похоронили біля батька, тому мені їх досить легко знайти. 

Ось мені уже сімнадцять. Я вже понад 5 років мрію стати дизайнером, адже з дитинства маю хист до малювання, але я не маю змоги цього зробити. В моєму місті немає закладів вищої освіти, а навчатись в іншому місті було б дуже дорого для мене, а в тітоньки немає стільки коштів і, якщо подумати, то вона не повинна мене забезпечувати грошима, місцем навчання, адже вона мені ніхто і офіційно мої опікуни – волонтерська організація з сусіднього району, але вони ніколи і нічим не допомагали поки я росла. Тоді коли я стала круглою сиротою, до нас зверталось багато компанія, а також дитячих будинків, але ніякої допомоги від них не було, тому я залишилась проживати із тітонькою і Соєром. Я любила її, не кожен міг би взяти під опікунство дитину інваліда, тому я вдячна їй за все і якщо я матиму змогу це зробити, то я хочу приїздити і навідувати її. 

Коли до нас надійшла пропозиція від колишнього татового партнера, який на момент інциденту 2011 року теж знаходився на вечірці і бачив все своїми очима, про можливу допомогу з вихованням і навчанням доньки Едвіна Гріффіт – Анни Гріффіт. В документах також було вказано, що при відмові від цієї допомоги я як офіційний спадкоємець повинна отримати виплату у сумі кількох сотень тисяч. Коли ж люди містера Стівена зв'язались з нами, вони докладніше про все розповіли. Через декілька місяців нам прийшли документи, за допомогою яким нам було дозволено покинути країну і щоб на кордоні не виявилось проблем. 

Ми дісталися міста. Тут було дуже красиво, тротуари прикрашені алеями, видніється багато парків, де б я хотіла б прогулятись. Так як я рідко бувала у настільки великих і красивих містах цей вигляд викликав у мене здивування і паніку.

До мого нового дому залишалось менше години і у мене почали закрадатися сумніви що до цього. Новий дім, нова родина.. звісно я рада, що він прийняв мене до себе, але на душі затаїлося погане передчуття, а тривога, що причаїлась у мене ще попередніми днями, посилилась.  Я схилилась головою до вікна і спостерігала за дорогою. Через затоніровані вікна я змогла розгледіти великі будинки та розкішні споруди, що здавалось таким недзвичайним і таким чужим.. Хоч я і буду тут жити, я все ж почувалась геть некомфортно і все це нагадувало мені про те, що я чужа тут і взагалі,що це все неправильно.