Наступного ранку Олена прокинулася від сонячного світла.
Вона довго лежала, дивлячись на стелю, і намагалася пригадати, коли востаннє спала так спокійно. За вікном співали птахи, сусідський півень сварився з кимось за парканом, а на кухні цокав годинник.
Звичайний ранок.
Вона встала, вмилася й пішла до саду.
Криниця стояла під грушею. Камені навколо неї були мокрі, хоча вночі не було дощу. На обідку лежав порожній камінець.
Олена підійшла ближче.
— Доброго ранку, — сказала вона.
Вода мовчала.
Вона всміхнулася.
— От і добре. Мовчання тобі личить.
Тітка Марія прийшла ближче до обіду.
— Ну що? — запитала з порога. — Жива?
— Як бачите.
— А криниця?
— Мовчить.
Марія перехрестилася.
— Слава Богу.
Вони сіли на кухні. Олена поставила чайник, дістала печиво й уперше за кілька днів відчула, що може думати про щось інше, крім голосів.
— Я хочу продати хату, — сказала вона.
Марія кивнула.
— Розумію.
— Але не зараз. Спершу розберуся з усім маминим. Може, залишуся тут на кілька тижнів.
— А потім?
— Не знаю. Мені здається, я надто довго тікала звідси.
Сусідка усміхнулася.
— Твоя мама була б рада.
Олена подивилася на неї.
— Ви думаєте, вона тепер спокійна?
Марія помовчала.
— Думаю, вона нарешті може відпочити.
За кілька днів Олена пішла на цвинтар.
Вона принесла квіти до могили матері, а потім зупинилася біля маленького хреста Марти.
Довго стояла мовчки.
— Привіт, сестричко, — сказала нарешті. — Я не знаю, чи ти мене чуєш. Але я пам'ятаю.
Вона поклала на могилу білу квітку.
Потім дістала з кишені маленьку фотографію. На ній була вона сама в дитинстві — років п'ять, із двома косичками й подряпаним коліном.
— Мама зберігала її, — прошепотіла Олена. — Тепер я теж зберігатиму.
Вітер ворухнув траву.
На мить їй здалося, що поруч хтось стоїть.
Маленька дівчинка в білій сорочечці.
Вона усміхалася.
Олена не стала озиратися.
Лише сказала:
— Прощавай, Марто.
І пішла.
Минув місяць.
Олена залишилася у Вербівцях. Вона полагодила хвіртку, розібрала горище, вивезла старі меблі й нарешті зняла календар за 2008 рік.
Зошит матері поклала в шухляду.
Фотографії розклала в альбом.
А біля криниці посадила кущ калини.
Тітка Марія, побачивши це, довго хитала головою.
— Ти б іще лавочку там поставила.
— А що? Гарне місце.
— Гарне, поки воно мовчить.
Олена засміялася.
— Ви тепер будете до кінця життя боятися кожної калюжі?
— Я в своєму віці вже нічого не боюся. Хіба що цін на цукор.
Вони обидві розсміялися.
І вперше за довгий час сад знову наповнився людським сміхом.
На початку грудня Олена вирішила поїхати до Києва.
Вона вже зібрала речі, замкнула двері й підійшла до хвіртки, коли почула тихий звук.
Три удари.
Вона обернулася.
То була криниця.
Олена повільно підійшла до неї.
Вода залишалася нерухомою.
— Що тобі ще потрібно? — запитала вона.
Довго нічого не відбувалося.
Потім із глибини долинув голос.
Не мамин.
Не батьків.
Не Марти.
Незнайомий, старий, наче сама земля заговорила.
— Дякую.
Олена завмерла.
— За що?
— За те, що згадала.
Вода ледь помітно здригнулася.
— Тепер я пам'ятаю всі імена.
Олена нахилилася.
— А своє?
Після цього запала довга тиша.
Потім голос відповів:
— Моє ім'я було до вас.
— І яке воно?
— Люди забули.
Олена випросталася.
— Тоді нехай так і буде.
Вона розвернулася й пішла до хвіртки.
За спиною більше нічого не пролунало.
Уже в Києві Олена отримала листа від тітки Марії.
У конверті лежала стара фотографія.
На ній була криниця, ще до того, як навколо неї виросла груша. Біля кам'яного обідка стояла молода жінка в довгій сорочці. Вона тримала на руках немовля, а поруч стояли шестеро людей.
На звороті було написано:
«Вербівці. 1891 рік. Сім голосів».
Олена довго розглядала знімок.
Шестеро людей.
І жінка з дитиною.
Вона перевернула фотографію ще раз.
У самому нижньому кутку, майже біля краю, хтось дописав олівцем:
«Восьмий ще не прийшов».
Олена поклала фотографію на стіл.
Потім дістала мамин зошит.
Вона хотіла записати дату й місце знахідки, але на останній сторінці помітила новий рядок.
«Коли сім голосів замовкнуть, восьмий почне слухати».
Олена повільно закрила зошит.
За вікном ішов сніг.
Вона підійшла до шибки й подивилася на власне відображення.
Цього разу воно усміхалося разом із нею.
А в далекому селі Вербівці, під старою грушею, стояла криниця.
Вода в ній була чиста й тиха.
Люди знову почали брати звідти воду, хоча ніхто не міг пояснити, чому вона завжди залишалася холодною навіть у найспекотніше літо.
Тітка Марія казала, що все минулося.
Отець Миколай не сперечався.
А старі жінки, які ще пам'ятали Галину Гнатюк, радили дітям не заглядати в криницю після заходу сонця.
Бо іноді, коли над селом опускалися сутінки, з її глибини долинав тихий дитячий сміх.
І якщо прислухатися дуже уважно, можна було почути:
— Мамо, а хто там наступний?