Криниця на сім голосів

11

Наступного ранку Олена прокинулася від сонячного світла.

Вона довго лежала, дивлячись на стелю, і намагалася пригадати, коли востаннє спала так спокійно. За вікном співали птахи, сусідський півень сварився з кимось за парканом, а на кухні цокав годинник.

Звичайний ранок.

Вона встала, вмилася й пішла до саду.

Криниця стояла під грушею. Камені навколо неї були мокрі, хоча вночі не було дощу. На обідку лежав порожній камінець.

Олена підійшла ближче.

— Доброго ранку, — сказала вона.

Вода мовчала.

Вона всміхнулася.

— От і добре. Мовчання тобі личить.

Тітка Марія прийшла ближче до обіду.

— Ну що? — запитала з порога. — Жива?

— Як бачите.

— А криниця?

— Мовчить.

Марія перехрестилася.

— Слава Богу.

Вони сіли на кухні. Олена поставила чайник, дістала печиво й уперше за кілька днів відчула, що може думати про щось інше, крім голосів.

— Я хочу продати хату, — сказала вона.

Марія кивнула.

— Розумію.

— Але не зараз. Спершу розберуся з усім маминим. Може, залишуся тут на кілька тижнів.

— А потім?

— Не знаю. Мені здається, я надто довго тікала звідси.

Сусідка усміхнулася.

— Твоя мама була б рада.

Олена подивилася на неї.

— Ви думаєте, вона тепер спокійна?

Марія помовчала.

— Думаю, вона нарешті може відпочити.
За кілька днів Олена пішла на цвинтар.

Вона принесла квіти до могили матері, а потім зупинилася біля маленького хреста Марти.

Довго стояла мовчки.

— Привіт, сестричко, — сказала нарешті. — Я не знаю, чи ти мене чуєш. Але я пам'ятаю.

Вона поклала на могилу білу квітку.

Потім дістала з кишені маленьку фотографію. На ній була вона сама в дитинстві — років п'ять, із двома косичками й подряпаним коліном.

— Мама зберігала її, — прошепотіла Олена. — Тепер я теж зберігатиму.

Вітер ворухнув траву.

На мить їй здалося, що поруч хтось стоїть.

Маленька дівчинка в білій сорочечці.

Вона усміхалася.

Олена не стала озиратися.

Лише сказала:

— Прощавай, Марто.

І пішла.

Минув місяць.

Олена залишилася у Вербівцях. Вона полагодила хвіртку, розібрала горище, вивезла старі меблі й нарешті зняла календар за 2008 рік.

Зошит матері поклала в шухляду.

Фотографії розклала в альбом.

А біля криниці посадила кущ калини.

Тітка Марія, побачивши це, довго хитала головою.

— Ти б іще лавочку там поставила.

— А що? Гарне місце.

— Гарне, поки воно мовчить.

Олена засміялася.

— Ви тепер будете до кінця життя боятися кожної калюжі?

— Я в своєму віці вже нічого не боюся. Хіба що цін на цукор.

Вони обидві розсміялися.

І вперше за довгий час сад знову наповнився людським сміхом.

На початку грудня Олена вирішила поїхати до Києва.

Вона вже зібрала речі, замкнула двері й підійшла до хвіртки, коли почула тихий звук.

Три удари.

Вона обернулася.

То була криниця.

Олена повільно підійшла до неї.

Вода залишалася нерухомою.

— Що тобі ще потрібно? — запитала вона.

Довго нічого не відбувалося.
Потім із глибини долинув голос.

Не мамин.

Не батьків.

Не Марти.

Незнайомий, старий, наче сама земля заговорила.

— Дякую.

Олена завмерла.

— За що?

— За те, що згадала.

Вода ледь помітно здригнулася.

— Тепер я пам'ятаю всі імена.

Олена нахилилася.

— А своє?

Після цього запала довга тиша.

Потім голос відповів:

— Моє ім'я було до вас.

— І яке воно?

— Люди забули.

Олена випросталася.

— Тоді нехай так і буде.

Вона розвернулася й пішла до хвіртки.

За спиною більше нічого не пролунало.

Уже в Києві Олена отримала листа від тітки Марії.

У конверті лежала стара фотографія.

На ній була криниця, ще до того, як навколо неї виросла груша. Біля кам'яного обідка стояла молода жінка в довгій сорочці. Вона тримала на руках немовля, а поруч стояли шестеро людей.

На звороті було написано:

«Вербівці. 1891 рік. Сім голосів».

Олена довго розглядала знімок.

Шестеро людей.

І жінка з дитиною.

Вона перевернула фотографію ще раз.

У самому нижньому кутку, майже біля краю, хтось дописав олівцем:

«Восьмий ще не прийшов».

Олена поклала фотографію на стіл.

Потім дістала мамин зошит.

Вона хотіла записати дату й місце знахідки, але на останній сторінці помітила новий рядок.

«Коли сім голосів замовкнуть, восьмий почне слухати».

Олена повільно закрила зошит.

За вікном ішов сніг.

Вона підійшла до шибки й подивилася на власне відображення.

Цього разу воно усміхалося разом із нею.

А в далекому селі Вербівці, під старою грушею, стояла криниця.

Вода в ній була чиста й тиха.

Люди знову почали брати звідти воду, хоча ніхто не міг пояснити, чому вона завжди залишалася холодною навіть у найспекотніше літо.

Тітка Марія казала, що все минулося.

Отець Миколай не сперечався.

А старі жінки, які ще пам'ятали Галину Гнатюк, радили дітям не заглядати в криницю після заходу сонця.

Бо іноді, коли над селом опускалися сутінки, з її глибини долинав тихий дитячий сміх.

І якщо прислухатися дуже уважно, можна було почути:

— Мамо, а хто там наступний?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше