Криниця на сім голосів

10

Олена перечитала останній запис у маминому зошиті.

«Олена — не та дитина, яку мала отримати».

Вона поклала зошит на стіл і подивилася на Марію.

— Що це означає?

Сусідка сиділа біля печі, стискаючи в руках хустку.

— Я сподівалася, що ти ніколи про це не дізнаєшся.

— Мені вже набридло чути цю фразу. Усі щось знають, усі чогось бояться, а я маю здогадуватися!

Марія зітхнула.

— Твоя мама народила двох дівчаток. Марта померла через кілька годин після пологів. Ти вижила. Але була дуже слабкою. Лікарі не давали жодних гарантій.

— І що далі?

— Галина тоді була сама. Петро поїхав у районну лікарню шукати ліки. А вона залишилася з двома дітьми. Одну вже не могла зігріти, а друга майже не дихала.

Марія замовкла.

— Тоді вона почула голос із криниці.

— Що він сказав?

— Запропонував допомогу. Сказав, що одна дитина може залишитися, якщо мати погодиться віддати йому щось натомість.

— Що саме?

— Свою пам'ять про другу дитину.

Олена відчула, як у неї похололи пальці.

— Але мама пам'ятала Марту.

— Бо не погодилася. Вона сказала, що не віддасть жодної зі своїх дочок. І тоді ти заплакала.

— Тобто криниця мене не врятувала?

— Ні, Оленко. Тебе врятувала мама.

Того вечора Олена знову пішла до криниці.

Вона взяла із собою мамин зошит, маленький білий рукавичок Марти й порожній камінь.

Дощу не було. Небо стояло ясне, а над садом світив місяць.

— Марто, — покликала вона.

Вода заворушилася.

Дівчинка з'явилася майже відразу.

— Ти прийшла.


 

 

 

 

 

 

 

 

— Так. Мені треба поговорити з тобою.

— Про Левка?

— І про тебе. І про маму.

Марта сіла на кам'яний обідок.

— Я знаю, що ти хочеш запитати.

— Ти справді моя сестра?

Дівчинка кивнула.

— Так.

— А той хлопчик?

— Ні.

— Тоді хто він?

Марта подивилася вниз.

— Він народився з маминого горя. Криниця почула, як вона просила повернути дітей, і навчилася говорити голосом того, кого вона втратила.

— Але ж мама називала його Левком.

— Бо так звали її брата, якого вона ніколи не знала. Того самого, якого втратила бабуся.

Олена згадала стару фотографію.

— Тоді хто був на ній?

— Мама хотіла бачити нас усіх разом. Вона попросила фотографа зробити знімок. Він намалював дитину, яку вона уявляла.

Олена заплющила очі.

Отже, третя дитина ніколи не існувала.

— А ти чому маєш моє обличчя?

Марта усміхнулася.

— Бо я хотіла бути схожою на тебе. Я ж ніколи не бачила, як ти ростеш.

Олена присіла поруч.

— Ти хочеш піти звідси?

— Хочу.

— Тоді я спробую тебе забрати.

Марта похитала головою.

— Мене вже не можна забрати. Але можна перестати тримати тут.

Олена довго не могла зрозуміти, що мала на увазі сестра.

Аж поки не згадала мамині записи.

«Криниця забирає те, що живі не змогли відпустити».

Мати роками приносила воду, бо не могла попрощатися з Мартою. Батько приховував правду, бо не міг пробачити собі тієї ночі. Бабуся шукала Левка, бо не прийняла його смерті.

Криниця живилася їхнім горем.

І тепер чекала на Олену.

— Що я маю зробити?

Марта простягнула їй маленьку долоню.

— Назви мене.

— Марта.

— І скажи, що пам'ятатимеш.

Олена взяла сестру за руку.

Долоня була холодною, але справжньою.

— Я пам'ятатиму тебе, Марто. Ти моя сестра. Ти була. Ти є частиною нашої родини. І я тебе люблю.

Дівчинка заплакала.

Уперше за весь час її сльози були звичайними, людськими.

Вода в криниці почала підійматися.

З глибини долинув чоловічий сміх.

— Не смій! — прошипів голос. — Вона моя!

Олена підвелася.

— Ні. Вона моя сестра. А ти — лише порожнеча, яка навчилася говорити.

Вона поклала біля криниці білу рукавичку.

— Прощавай, Марто.

Дівчинка всміхнулася.

— Прощавай, сестричко.

І зникла.

Вода в криниці опустилася.

На її поверхні більше не було відображення місяця. Лише темрява.

Потім пролунали шість голосів.

Вони говорили одночасно, але вже не кликали. Здавалося, кожен із них нарешті міг сказати те, що не встиг за життя.

А сьомий голос мовчав.

Олена взяла порожній камінь і поклала його на обідок.

— Тобі більше не потрібне моє ім'я.

З глибини долинуло:

— А що мені тепер робити?

Олена подивилася на темну воду.

— Навчитися мовчати.

Вона розвернулася й пішла додому.

За спиною щось тихо хлюпнуло.

А потім криниця вперше за багато років замовкла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше