Криниця на сім голосів

9

Олена відступила від дзеркала.

Відображення залишилося на місці.

Воно дивилося на неї з тією самою усмішкою, яку Олена бачила на фотографіях у дитинстві. Трохи сором'язливою, трохи винною, наче дівчинка щойно розбила мамину улюблену чашку й тепер чекала, коли про це дізнаються.

— Досить, — прошепотіла Олена.

Відображення нахилило голову.

— Ти втомилася?

— Зникни.

— А куди?

Олена схопила рушник і накрила дзеркало.

За мить із-під тканини долинув тихий стукіт.
Тричі.

Вона не стала перевіряти.

До ранку Олена просиділа на кухні, не запалюючи світла. Коли почало сіріти, зняла рушник із дзеркала.

Відображення було звичайним.

На столі лежав мамин зошит. Олена розгорнула його й почала перегортати сторінки, шукаючи будь-яку згадку про дзеркала.

Знайшла на передостанній:

«Криниця може говорити чужими голосами, але не може створити нового. Вона бере те, що людина пам'ятає, і повертає їй у потрібний момент».

Нижче було дописано:

«Якщо почуєш власний голос — не відповідай. Це означає, що вона вже знає, чого ти найбільше боїшся».

Олена поклала зошит.

Вона знала, чого боїться.

Більше за смерть, більше за самотність, більше за те, що зійде з розуму, — вона боялася одного: що мама пішла з життя, так і не почувши від неї найважливішого.

Що вона не встигла сказати, як сильно її любить.

І тепер криниця знала про це.

Тітка Марія прийшла близько десятої.

Цього разу вона була не сама. З нею прийшов отець Миколай, тримаючи в руках невелику дерев'яну скриньку.

— Ми маємо дещо показати, — сказав він.

Вони сіли за стіл.

Священник поставив скриньку перед Оленою й відкрив її. Усередині лежали старі фотографії, кілька пожовклих листів і маленький залізний ключ.

— Це знайшли в церковному архіві, — пояснив він. — Раніше ці речі зберігалися у попереднього настоятеля.

Олена взяла верхній лист.

Почерк був старий, нерівний.

«Запис від 14 листопада 1891 року.

Сьогодні знову приходили люди з хутора. Кажуть, у криниці чути голоси сімох померлих. Я не вірю в це. Померлі не повертаються, а голоси можна сплутати з вітром, водою чи людською пам'яттю.

Але вночі я сам чув, як мене покликала покійна мати.

Я не відповів.

На ранок біля криниці знайшли мого брата. Він стояв по коліна у воді й говорив із кимось, кого ніхто не бачив.

Коли його витягли, він сказав, що там унизу живе людина без обличчя.

Я наказав засипати криницю. Нехай Бог простить мене, якщо я помиляюся».

Олена підняла очі.

— А що сталося з братом?

— Зник через три дні, — відповів отець Миколай. — Його більше ніхто не бачив.

— А криницю засипали?

— Так. Але за рік на тому самому місці знову з'явилася вода.

Марія перехрестилася.

— Я ж казала, що вона старіша за нас усіх.

Священник дістав із скриньки ще один документ.

— Тут описано спосіб, яким колись намагалися закрити криницю.

Олена прочитала:

«Сім каменів покласти навколо обідка. На кожному написати ім'я того, чий голос було почуто. Сьомий камінь залишити порожнім. Тоді криниця втратить імена, якими кличе живих».

— І це допомогло? — запитала вона.

Отець Миколай похитав головою.

— Не знаю. Запис обривається.

— Чудово, — пробурмотіла Олена. — Інструкція є, гарантії немає. Як у більшості сільських ремонтів.

Марія вперше за кілька днів усміхнулася.

Вони вирішили знайти сім каменів.

Перший знайшовся під старою грушею. На ньому було вирізано ім'я Петро.

Другий лежав біля покинутого млина. На ньому було написано Катерина.

Третій вони відкопали біля цвинтарної огорожі. Ім'я стерлося, але під шаром землі ще можна було розгледіти кілька літер: Марта.

Четвертий камінь лежав під порогом старої хати Гнатюків. На ньому було написано Галина.

П'ятий знайшли біля старого мосту. Він був розколотий навпіл. На одній половині залишилося ім'я Левко.

Шостий камінь лежав у самому саду, біля колодязного журавля. На ньому не було імені. Лише дата — 1891.

Олена довго дивилася на нього.

— А сьомий?

Отець Миколай похитав головою.

— У записі сказано, що він має залишитися порожнім.

— Тобто його не треба шукати?

— Можливо, його ще не існує.

Марія глянула на Олену.

— А може, він уже є.

Увечері вони принесли камені до криниці.

Отець Миколай прочитав молитву. Марія розклала камені навколо обідка. Олена поклала поруч маленький порожній камінець, який знайшла в саду.

— Чому він тут? — запитав священник.

— Бо має бути сьомий.

— Але на ньому нічого не написано.

— Саме тому.

Вони відійшли.

Вода в криниці заворушилася.

Спершу тихо, потім сильніше. На поверхні з'явилися кола, одне за одним, наче хтось кидав невидимі камінці.

Потім пролунали голоси.

Мати.

Батько.

Марта.

Левко.

І ще два, яких Олена не знала.

Вони говорили одночасно, просили, плакали, кликали.

Олена затулила вуха.

А потім із води долинув її власний голос:

— Оленко, я знаю, що ти хочеш почути.

Вона завмерла.

— Я можу повернути тобі маму.

Отець Миколай почав читати молитву голосніше.

— Можу повернути тобі сестру.

Марія відступила.

— Можу дати тобі ще один день із батьком. Ще одну розмову. Ще одну можливість сказати те, чого ти не встигла.

Олена дивилася на воду.

— Тільки підійди ближче.

Вона зробила крок.

Священник схопив її за руку.

— Не слухай!

Але голос продовжував:

— Ти ж хочеш, щоб мама знала, як ти її любиш.

Олена заплакала.

— Так…

Вода стала нерухомою.

— Тоді скажи моє ім'я.

Олена подивилася на порожній камінь.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше