Олена стояла посеред кімнати й дивилася то на Марти, то на хлопчика за вікном.
Вона вже не знала, кому з них вірити.
— Марто, — тихо сказала вона. — Ти стверджуєш, що він не наш брат. Але мама знала його. Любила. Навіть обіцяла, що він прийде.
— Мама багато чого обіцяла.
— Ти ревнувала?
Марта насупилася.
— До кого?
— До нього. До того, що мама могла любити ще когось.
Дівчинка опустила голову.
— Я хотіла, щоб вона пам'ятала мене.
Олена відчула, як щось болісно ворухнулося в грудях.
— Вона пам'ятала, Марто. Усе життя пам'ятала.
— Але приходила до мене тільки раз на рік.
— Бо боялася.
— А його не боялася.
Олена подивилася на хлопчика.
Він стояв нерухомо. За його спиною хиталися гілки груші, хоча вітру не було.
— Як тебе звати? — запитала вона крізь скло.
Хлопчик усміхнувся.
— Мама називала мене Левком.
— Ти її син?
— Вона так казала.
— А хто твій батько?
Хлопчик трохи подумав.
— Не знаю. Мама казала, що він прийшов із води.
Олена відчула, як у кімнаті стало холодніше.
— Марто, ти це чула?
— Так.
— І що це означає?
Дівчинка повільно похитала головою.
— Він бреше. У нього немає батька. Немає матері. Немає нічого.
— Але звідки він знає про маму?
Марта подивилася на сестру.
— Бо він забрав її голос.
Олена не відчиняла дверей до самого ранку.
Хлопчик простояв біля вікна ще кілька годин. Іноді він сідав на землю, іноді ходив навколо груші, а одного разу почав співати колискову.
Мамину колискову.
Олена впізнала її з перших нот.
Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота…
Мати співала її щовечора, коли Олена була маленькою. Тепер цей голос лунав із темного подвір'я.
Коли заспівали перші півні, хлопчик зник.
На землі залишилися маленькі сліди босих ніг.
Вони вели від вікна до криниці.
Але не від криниці до вікна.
Тітка Марія прийшла вранці.
Олена розповіла їй усе.
Сусідка вислухала, не перебиваючи, а потім попросила показати фотографію з трьома дітьми.
Вона довго розглядала знімок.
— Де ти це знайшла?
— У маминому альбомі.
— А раніше бачила?
— Ні.
Марія перевернула фотографію.
— Це не фотографія, Оленко.
— Як це?
— Подивися на тінь.
Олена нахилилася.
На знімку мати сиділа біля криниці. На руках тримала немовля. Поруч стояв батько. Але за їхніми спинами лежали дві тіні.
Хоча сонце світило з протилежного боку.
— Це може бути дефект плівки, — сказала Олена.
— Може.
Марія поклала фотографію на стіл.
— А може, твоя мама справді бачила те, чого не було.
— Ви знали про Левка?
Сусідка зблідла.
— Хто тобі сказав це ім'я?
— Хлопчик.
Марія сіла.
— Господи…
— Тітко Маріє, я хочу знати все. І цього разу без недомовок.
Сусідка довго мовчала.
— Гаразд. Але спершу заваримо чаю. Такі історії на порожній шлунок слухати не можна. Бо потім або плачеш, або блюєш, а в моєму віці обидва заняття вже не приносять задоволення.
У 1967 році бабуся Олени, Катерина, народила хлопчика.
Вона чекала на нього сім років. Перед тим втратила дві вагітності, а чоловік уже почав говорити, що, мабуть, Бог не дав їм дітей.
Хлопчика назвали Левком.
Він прожив три дні.
На четвертий ранок Катерина прокинулася й побачила, що колиска порожня. Двері хати були замкнені, вікна зачинені. Дитину ніде не було.
Чоловік обшукав усе подвір'я, сусіди прочесали сад і город. Потім знайшли маленьку пелюшку біля криниці.
Катерина почала ходити туди щоночі.
Спершу вона просто сиділа біля каміння. Потім почула плач. А за кілька тижнів побачила дитину на дні.
Вона розповідала, що хлопчик лежав у воді, але не тонув. Його очі були відкриті, а губи рухалися, наче він намагався щось сказати.
Катерина попросила священника освятити криницю.
Той відмовився.
Сказав, що вода не проклята, а місце — старіше за церкву.
Тоді бабуся звернулася до сільської знахарки.
Та вислухала її й сказала:
— Ти хочеш повернути дитину, якої вже немає. Але криниця не має дітей. Вона має голоси. І якщо ти попросиш, то дасть тобі почути будь-який.
— А Левко?
— Левко помер.
— Я чула його плач.
— Ти чула те, що хотіла почути.
Катерина не повірила.
Вона й далі ходила до криниці.
Через рік її чоловік знайшов біля води жіночі черевики й хустку. Самої Катерини не було.
Більше її ніхто не бачив.
— А мама? — запитала Олена. — Вона теж втратила дитину?
Марія кивнула.
— Після народження вас із Мартою твоя мама кілька разів втрачала вагітність. Одну з них вона дуже тяжко пережила. Казала, що бачила хлопчика уві сні. Він стояв біля криниці й просив назвати його Левком.
— Але це було ім'я бабусиного сина.
— Так.
— Мама знала історію?
— Знала. Катерина була її матір'ю.
Олена підвелася й почала ходити кімнатою.
— Тобто Левко — це голос, який передається від однієї жінки до іншої?
— Не знаю.
— А Марта?
— Марта була справжньою дитиною. Її поховали. Я бачила, як твоя мама тримала її на руках.
— А батько?
Марія зітхнула.
— Твій батько не хотів, щоб Галина знову ходила до криниці. Він казав, що вона збожеволіла. Одного разу вони сильно посварилися. Після того Петро пішов із дому на три дні.
— І повернувся?
— Так. Але більше ніколи не підходив до криниці.
— Чому?
Марія подивилася на Олену.
— Бо одного разу він побачив там самого себе.
Олена довго сиділа мовчки.
Тепер у неї було більше запитань, ніж відповідей.
Вона знову дістала фотографію.
Три дитини.
Марта. Левко. І вона сама?
Але чому тоді мати тримала на руках немовля, якого не було?
Олена перевернула знімок.
Під старим написом вона помітила ще один рядок. Він був майже непомітний, написаний олівцем.