Криниця на сім голосів

7

Олена не закричала. Вона навіть не відступила, хоча перше бажання було саме таким.

Дівчинка сиділа на стільці біля печі, склавши руки на колінах. Біла сорочечка була чистою, волосся акуратно розчесане, а босі ноги ледь торкалися підлоги.

Обличчя було Олениним.

Тільки дитячим.

Ті самі сірі очі, той самий трохи кирпатий ніс, навіть маленька родимка біля лівої брови. Олена пам'ятала її з власних дитячих фотографій.

— Ти хто? — нарешті запитала вона.

Дівчинка нахилила голову.

— Ти ж знаєш.

— Марта?

— Так мене називала мама.

— А як тебе називати тепер?

Дівчинка задумалася.

— Не знаю. Я давно не чула свого імені.

Олена повільно підійшла до столу, але сідати не стала.

— Чому ти маєш моє обличчя?

— Бо ми сестри.

— Ми мали б бути схожими. Але не настільки.

Марта опустила очі.

— Я взяла його з твоїх спогадів.

— Моїх?

— Ти пам'ятаєш себе маленькою. Я теж хотіла пам'ятати.

Олена відчула, як у неї холонуть руки.

— Ти казала, що не пам'ятаєш, хто тебе поховав.

— Не пам'ятаю.

— А батька?

Дівчинка кивнула.

— Він був злий.

— На тебе?

— На маму. На мене. На весь світ. Він завжди був злий.

— Чому він тебе боявся?

Марта подивилася на вікно.

— Бо я плакала.

— Усі немовлята плачуть.

— Я плакала, коли він думав, що я сплю.

Олена мовчала.

— А ще я сміялася, — додала Марта. — Він казав, що немовлята так не сміються.

— Можливо, він просто був наляканий.

— Ні. Він чув когось іще.

Марта повернулася до Олени.

— У криниці є не тільки я.

Олена сіла навпроти неї.

— Розкажи.

— Там темно. Але не так, як уночі. Там немає дня. Іноді я чую людей, іноді — воду. А іноді хтось ходить по камінню згори.

— Хто?

— Не знаю. Я ніколи його не бачила.

— А голоси?

— Вони говорять один з одним. Деякі сваряться. Деякі співають. Один постійно сміється.

— Хто?

— Той, що не має імені.

Олена згадала мамин зошит.

«Сім душ не було. Була одна, яка навчилася говорити сімома голосами».

— Це сьомий голос?

Марта кивнула.

— Він не схожий на інших. Він може говорити будь-яким голосом, але сам не має свого.

— Чому?

— Бо він ніколи не жив.

Олена відчула, як у грудях щось стислося.

— Тоді що він таке?

Марта знизала плечима.

— Мама казала, що він — те, що залишається, коли людина дуже сильно хоче повернути когось із мертвих.

Олена повільно підвелася.

— Моя мама знала про нього?

— Так.

— І боялася?

— Ні. Вона його любила.

Ці слова прозвучали так тихо, що Олена спершу подумала, ніби не розчула.

— Що ти сказала?

Марта дивилася на свої руки.

— Мама любила його. Вона називала його своїм третім дитям.

Того ж дня Олена знайшла в шафі старий альбом.

На останній сторінці, між фотографіями батьків, була світлина, якої вона ніколи раніше не бачила.

Мати сиділа на лаві біля криниці. На руках тримала немовля, загорнуте в білу пелюшку. Поруч стояв батько. Його обличчя було напружене, а погляд спрямований кудись убік.

На звороті фотографії було написано:

«Три дитини. Одна хата. Одна криниця. І жодного спокою».

Олена перевернула фотографію ще раз.

Три дитини?

Вона була впевнена, що в батьків народилися лише двоє.

Вона й Марта.

Але хто третій?

На підлозі щось зашурхотіло.

Марта стояла біля шафи.

— Ти знайшла.

— Що це за дитина?

Дівчинка не відповіла.

— Марто, хто третій?

— Я не знаю.

— Ти ж сказала, що мама любила його.

— Я сказала, що мама любила сьомий голос.

Олена повільно опустила фотографію.

— Це він?

Марта кивнула.

— Але він ніколи не народжувався.

— Тоді чому на фотографії дитина?

Марта підійшла ближче й торкнулася пальцем зображення.

— Бо мама його бачила.

Увечері до Олени знову прийшла тітка Марія.

Вона принесла стару торбинку з хлібом, часником і невеликим полотняним мішечком.

— Що це? — запитала Олена.

— Сіль із церкви. І залізний цвях.

— Ви збираєтеся закопувати криницю?

— Якби це було так просто, я б уже давно закопала.

Марія поклала мішечок на стіл.

— Я говорила з отцем Миколаєм. Він знайшов старий запис у церковній книзі. Там згадується твоя бабуся.

— Що про неї?

— Вона була першою, хто почув сьомий голос.

Олена подивилася на фотографію.

— І що сталося?

— Бабуся втратила дитину. Хлопчика. Він помер у неї в утробі, на сьомому місяці. Вона довго не могла оговтатися. А потім почала ходити до криниці й розмовляти з кимось.

— І це був сьомий голос?

— Так. Він говорив голосом її ненародженого сина. Казав, що хоче додому.

Олена відчула, як усе всередині стискається.

— А мама?

— Твоя мама теж втратила дитину. Тільки не до народження, а після. А потім почула той самий голос.

— Тобто це передається в нашій родині?

Марія похитала головою.

— Ні, Оленко. Воно не передається. Воно чекає.

— На що?

— На людину, яка захоче почути когось настільки сильно, що погодиться віддати за це все.

Пізно ввечері Олена залишилася сама.

Вона сиділа біля печі й дивилася на вогонь. На столі лежала фотографія з трьома дітьми, а поруч — мамин зошит.

Олена відкрила його на останній сторінці.

Під старими записами з'явилися нові слова.

Вона точно знала, що раніше їх там не було.

«Сьомий голос не просить води. Він просить тіло».

Олена відчула, як у неї пересохло в роті.

У ту ж мить за вікном почувся тихий стукіт.

Вона підвела голову.

На подвір'ї стояв маленький хлопчик.

На вигляд йому було років п'ять. Він мав світле волосся, великі темні очі й був одягнений у старий полотняний одяг.

Він дивився прямо на неї.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше